З наближенням осені країну все більше охоплювала соціально-економічна криза. Розвал фронту привів до анархії по всій Україні. Солдати, які ешелонами тікали додому, заповнили міста і села, тероризуючи населення.

На Миколаївщині погроми та грабунки відбулися у Вознесенську та Новому Бузі. В цій ситуації український рух у військах, який значною мірою виник стихійно, відзначився революційністю і твердістю у відстоюванні національних інтересів України під проводом перших українських військових організацій. На півдні України центром цього руху була Одеса, де у вересні 1917 року був сформований гайдамацький курінь, який у грудні був розширений до складу дивізії. Населення міста спочатку поставилося до гайдамаків несерйозно, але коли почалися бандитські нальоти, то громадяни знайшли захист у гайдамаків, як найнадійнішої на той час охорони. Це визнавала і Одеська Рада робітничих депутатів [13]. Саме гайдамаки, прибувши із Одеси у Вознесенськ, швидко навели порядок, припинивши погром у місті (послані з Миколаєва 120 солдатів і матросів нічого зробити не змогли, а деякі з них приєдналися до грабіжників [14].

Після більшовицького перевороту 7(20) листопада 1917 року Українська Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила Українську Народну Республіку (УНР). У Миколаєві гласний міської Думи Б.В.Брояківський урочисто влаштував його читання на паперті церкви з участю священиків і під національним прапором.

14 листопада 1917 року питання про ставлення до Центральної Ради обговорювалося на загальних зборах Миколаївської Ради робітничих і солдатських депутатів, голова якої Я.П.Ряппо заявив: "У даний момент революції нам з Українською Радою по дорозі". Але мова йшла не про визнання Центральної Ради як вищого органу влади, а лише про співробітництво з окремих питань. Подібну резолюцію прийняла і міська Дума [15].

З військових частин Миколаєва УНР підтримували матроси та артилеристи. 14 листопада загальні збори флотського півекіпажу вважали "потрібним на місцях виконувати розпорядження Української Центральної Ради і Генерального Секретаріату або їхніх представників"[16]. На початку грудня збори солдатів 34-ї окремої легкої батареї для стрільби по повітряному флоту (тобто зенітної) вирішили: 1) визнати над собою владу Укр. Ради; 2) віднині вважати батарею в територіальних військах УНР..." [17]. Таку ж резолюцію прийняли офіцерські збори, які відбулися під головуванням командира батареї капітана Кризе [18].

Дивізійний Комітет Окремого Чорноморського мортирного артдивізіону на засіданні 12 листопада ухвалив "вимагати негайної українізації всього дивізіону", а тим, хто не співчуває українізації, надавалося право до відрядження в інші частини за їх бажанням [19]. У складі дивізіону перебувало 600 солдатів та 16 гармат [20].

На ці частини Миколаївської залоги могла розраховувати Центральна Рада. Крім цього, 2 грудня в місто із Одеси для підтримки українських сил прибуло 400 гайдамаків [21].

А між тим миколаївські більшовики все більше зміцнювали свої позиції. Їх головною воєнною опорою стала Червона гвардія і 45-й піхотний запасний полк. На початку грудня за ініціативою більшовиків був утворений Військово-революційний комітет для "захисту свободи і революції", в місті його активно підтримували робітники.

Таким чином, з Миколаївської залоги Центральну Раду підтримували найбільш боєздатні, з частково кадровим офіцерським складом артилерійські частини, а також флотський півекіпаж та Морський арсенал. Але згодом матроська маса стала підтримувати Військово- революційний комітет або оголошувала про свій "нейтралітет". Українські частини, які "своєю національною свідомістю, щирістю, жовто-блакитними прапорами й українськими піснями, які так гучно кричали "славу" українській владі, ці полки через декілька тижнів дивним способом спочатку губили все своє завзяття", а потім "повертали разом з тими більшовиками свої українські багнети проти нас" [22].

Цей "дивний спосіб" легко пояснюється політикою українського уряду, який свої декларації майже не поспішав втілювати в життя. Лише одеські гайдамаки (згодом з них був сформований український Запорізький полк) готові були зі зброєю виступити у Миколаєві на захист Центральної Ради.

Цієї можливості довго чекати не довелося. В ніч з 15 на 16 грудня 1917 року казарми гайдамаків були обстріляні з кулемета якимось таємничим автомобілем. А вранці 16 грудня вже гайдамаки зупинили та обстріляли на розі Спаської та Глазенапівської автомобіль, в якому червоногвардійці перевозили бойові набої. Обидві сторони мали вбитих та поранених [23]. Для припинення конфлікту були скликані загальні збори, на яких представники від Військово- революційного комітету, українських частин, політичних партій утворили спільну комісію у складі 13 чоловік (від українців - Гаврилюк, Ніконенко, Брояківський, Гриневич, Зима) для розв'язування всіх суперечок мирних шляхом.

14 січня 1918 року Рада робітничих і військових депутатів після бурхливих суперечок поіменним голосуванням прийняла пропозицію більшовиків про взяття всієї повноти влади. Так у Миколаєві була проголошена радянська влада.

Але боротьба за владу ще тривала. Спочатку у вигляді демонстрацій. По вулиці Соборній 50 гайдамаків у кінному строю, за якими їхав вантажний автомобіль із 15 солдатами та кулеметом з гаслами "Геть ради!" рушили до міської Думи. Там на мітингу вони висловили свою підтримку Думі [24]. А 22 січня 1918 року відбувся бій між українськими частинами і червоногвардійцями. 23 січня в міській Управі більшовики звинувачували гайдамаків у тому, що ті вчинили напад на підводи зі зброєю Червоної Гвардії. А в українському Запорізькому полку пояснили, що радянські війська захопили зброю 4-ї української сотні

. В бою загинуло кілька чоловік, серед загиблих був командир кінного загону Червоної Гвардії Золотухін

.