Важким тягарем на плечі поселенців лягали різного роду повинності. Для того щоб поселяни могли забезпечити флот корабельним лісом, у селах Богоявленську і Покровську було висіяно 14 четвертей дубового лісу. Як бачимо з документів, поселенці Знам'янки і Богданівки у 1786 - 1793 р.р. працювали на Знам'янському фаянсовому заводі, одержуючи за це платню, а незабаром, після його закриття, були переведені в Миколаїв для роботи на цегельний завод [18].

Однак з 1 січня 1797 року знам'янські й богданівські поселенці, за прикладом мешканців інших адміралтейських сіл, замість виконання робіт на користь Морському відомству, повинні були платити оброк по 4 крб. у рік із кожної душі чоловічої статі. Оброчні гроші, стягнені з поселенців, поступали в інтендантську експедицію Чорноморського адміралтейського правління два рази на рік - в липні і січні, по 2 крб. із кожної душі чоловічої статі [19].

Становище поселенців було нелегким. Якщо вмирала людина чоловічої статі, але ще числилася за останньою ревізією як жива, то сім'я повинна була платити за неї оброчні гроші. В разі неможливості це зробити, сільська община повинна була взяти тягар на себе [20]. Як бачимо з документів, за другу половину 1796 року з покровських поселян (з 52 ревізьких душ) було зібрано 104 крб., від знам'янських і богданівських - за першу половину 1797 року відповідно 1286 і 890 крб. оброчних грошей (по 2 крб. із ревізької душі) [21].

Мешканцям адміралтейських сіл для вільного пропуску в різні міста з метою заробітків, релігійних потреб давали спеціальні пропускні білети, причому "только надежным людям, кои без сомнения могут возвратиться на прежнее жилище" [22].

Часто були неврожайні роки. Так, доглядач с. Богоявленська в рапорті в канцелярію будування м.Миколаєва від 28 листопада 1794 року писав: "... поселяне, некоторые с малолетними детьми, приходили ко мне со слезною просьбою о неимении у них пропитания, дети их с голоду опухли, просят до будущего урожая о даче им... казенного провианта..." Жителі села одержали хліб із Миколаївських провіантських магазинів, але тільки у 1797 році змогли його повернути. Поселяни с.Воскресенська брали у 1793 і 1795 роках хліб із державних економій, але в зв'язку з неврожаєм 1797 року так і не змогли його повернути, і повинні були заплатити грішми за довідковими цінами [23].

За найменші провинності мешканці адміралтейських сіл підлягали тілесному покаранню [24].

Не витримуючи такого життя, багато поселенців тікали. Так, тільки по с.Воскресенську в 1795 році значились у іменному списку 132 мужчини, які самовільно, деякі з сім' єю, відлучились у різні міста. Втікачів ловили і під охороною відправляли на колишнє місце проживання [25].

У 1812 році, згідно "мнению Государственного Совета", Охтенські поселенці були звільнені від виплати оброчних грошей і призначені на адміралтейські роботи. Пізніше це положення було поширене і на Чорноморські адміралтейські села. До робіт на підприємствах Морського відомства залучились працездатні чоловіки від 16 до 60 років, а на суконну і парусну фабрики, які існували в Богоявленську в 1806 - 1835 рр., навіть з 12 років [26]. Працювали поселенці також на Херсонському канатному заводі, Миколаївському і Херсонському портах та ін [27]. Жінки були звільнені від робіт на підприємствах Чорноморського адміралтейства.

До робіт мешканці сіл залучались таким чином: "В каждом Адмиралтейском селении способных к работам поселян разделить на три участка, один поступал на работу, а два остающиеся в селении занимались обробатыванием пахотных их полей, приготовлением всего нужного для собственного их иждивения" [28].

Для виконання повинності поселенці відривались від сім'ї на 3 місяці в рік, у цей час їх господарства розорялись, а самі вони зазнавали збитків, бо Чорноморське адміралтейство навіть не забезпечувало мешканців сіл на час роботи харчами та паливом [29].

Виконували вони в більшості рядові роботи (як чорнороби), змінювались по черзі. Платили поселенцям за цю тяжку працю при портах, згідно "Высочайше утвержденному положению" від 3 лютого 1812 року по 9 крб. у місяць. На Богоявленських казенних фабриках заробляли ще менше, тоді як директор цих фабрик мав платню 2000 крб. на рік [30]. За найменші провинності карали фізично, штрафували. Переходити адміралтейським поселянам до 60 років у купецький або інший стан, згідно "Высочайше утвержденного журнала Комитета г.г. Министров" від 30 січня 1823 року, було заборонено [31].

Важка праця поселенців, незацікавленість їх у роботі приводили до того, що вони втікали з поселень. Крім того, часто бувало так, що місцеві старости і офіцери, які стояли на чолі адміралтейських поселень, призначали на роботу хворих, старих, непрацездатних чоловіків, напевно, із бідних сімей, так як багаті поселенці могли відкупитись. Наприклад, в лютому 1820 року із Березнегуватого і Висунська на адміралтейські роботи в Миколаїв направили 324 чоловіка, із них не з'явилось - 5, непрацездатних виявилося 35 чоловік [32].

Крім робіт на користь адміралтейства, поселенці виконували ще квартирну, поштову, а також підводну повинності. Остання полягала в тому, що вони зобов'язані були перевозити державні вантажі і давати підводи чиновникам [33].

Як не тяжко було мешканцям адміралтейських сіл, все ж таки їх становище було кращим, ніж у військових