Різноманітність оплати спостерігалась і при відрядному наймі. У Чигиринському повіті в кінці XIX ст. за те, щоб зібрати та скласти у копи 1 дес. вівса, сплачували 3-4 руб., за 1 копу у 60 снопів озимого хліба - 35-40 коп., ярового - 20-25 коп.; зв'язати 1 копу озимини за жниваркою - 15-20 коп., накопати 15-17 пуд. картоплі та віднести у бурти - 25-30 коп.; обмолотити 1 копу озимого жита ціпами з приготуванням "кулів" - 30-35 коп.; розкидати на 1 дес. 120 куп гною - 90 коп. [24]. На проривці буряка за кожен рядок, що складав 160 погонних сажнів, платили 10 коп., на перевірці - 5 коп., а на підгортанні та прополці - 2,5-3 коп. Копання буряка проводилось по 30 коп. від міри у 30 пуд. [25]. Оранка 1 дес. у Київській губернії в 1906 р. в середньому оцінювалась у 3,64 руб., боронування - 68 коп., посів - 48 коп. [26].

Якщо порівняти дані про те, що на проривці, перевірці, підгортанні та прополці у Чигиринському повіті робітниця заробляла біля 50 коп. на день та поденні ціни на жіночі робочі руки цього періоду, то виявиться, що відрядна плата відповідала поденній [27].

Протягом досліджуваного періоду спостерігається постійне прагнення до зниження заробітної плати з боку наймачів та до підвищення з боку робітників. Головним засобом для роботодавців до зниження заробітної плати був завчасний найм, коли поміщицькі економії взимку чи ще з осені наймали робітників для роботи протягом весни-осені. Користуючись нуждою селян, наймачі пропонували меншу плату, ніж у період виконання робіт, закріплюючи угоду готівковим завдатком, у якого так потребував бідний селянин. Так, у 1894-1899 pp. місячна заробітна плата сільськогосподарських робітників в середньому по Полтавській губернії при наймі весною становила 6,81 руб., а при наймі взимку - 5,90 руб., або на 15% менше [28].

Часто наймачі значно занижували заробітну плату, користуючись важким матеріальним становищем селян, що наймалися на роботу. Наприклад, у економії Павлова на Харківщині дорослому робітникові платили по 15 коп. надень, у Мудриголовах на Кам'янеччині заробітна плата доходила максимум 20 коп., більшість же робітників отримували 5 коп. на день [29].

Частим явищем був несправедливий розрахунок з наймитами, а то й взагалі невиплата заробленого. Наприклад, управляючий маєтку у селі Ротмистрівка (Черкаський повіт) А.Толмаков, проводячи розрахунок, обраховував та недоплачував майже при кожній видачі заробітної плати [30]. Орендар у селі Липянки (Чигиринський повіт) А.Стамборовський завинив 33 місцевим селянам за обробку цукрового буряка 590,55 руб. [31].

Головним засобом підвищення заробітної плати для наймитів була страйкова боротьба, що найбільшою мірою проявилося під час революції 1905-1907 pp. На Правобережжі страйкарі домоглися підвищення заробітної плати у ці роки на 30%, в інших районах - на 13-17% [32], але у 1908 р. вона знову знизилась на Правобережжі на 6% порівняно з середньостатистични- ми показниками 1902-1904 pp. [33].

Співставляючи заробіток сільськогосподарських робітників з їх видатками, можна зробити висновок, що вони ледь задовольняли свій прожитковий мінімум. Так, на Правобережжі наприкінці XIX ст. чоловік та жінка, працюючи рік поденно, могли заробити разом до 80 руб. [34]. При середній чисельності тогочасної української селянської сім'ї у 5-6 чоловік, що вимагала витрат у 170 руб. [35], такий заробіток був явно недостатнім.

З 1890 по 1913 р. ціни на робочі руки в середньому на Лівобережжі зросли на 78%, Правобережжі - на 61% і Півдні - на 49% [36]. Проте за цей же період реальна заробітна плата дала значно менший приріст - 33% на Лівобережжі, 31% на Правобережжі та лише 11% на Півдні України [37]. Таким чином, приріст реальної заробітної плати складав від 0,5 до 1,4% на рік, що становить незначну величину, а тому про суттєве покращення становища найманих сільськогосподарських робітників говорити не доводиться.

Отже, в кінці XIX - на початку XX ст. в Україні застосовувалась натуральна та грошова форми оплати праці при перевазі останньої. Визначальний вплив на величину заробітної плати справляло співвідношення вільних робочих рук та попиту на них, що визначався перш за все величиною врожаю. Разом з цим спостерігалося значне розмаїття величини заробітної плати залежно від місцевості, виконуваних робіт, статі, віку, спеціальних знань та досвіду робітника тощо. Попри росту номінальної та реальної заробітної плати заробітки сільськогосподарських робітників були незначними і не могли покращити матеріального становища селянства.

Література

1. Анненский Н.Ф. Стоимость производства хлеба в частновладельческих хозяйствах // Влияние урожаев и хлебных цен на некоторые стороны русского народного хозяйства: Сб. ст. / Под ред. АИ.Чупрова и А С. Постникова. - Т. 1. - СПб., 1897. - С. 157-245, Его же. Цены на земледельческий труд в связи с урожаями и хлебными ценами // Там само. - С. 517- 532, Земледельческий центр и юг Европейской России (Тульская, Орловская, Курская, Харьковская, Полтавская, Екатеринославская, Херсонская и Таврическая): Общая характеристика областного района