що більшість колгоспів були економічно слабкими. За таким порядком оплати праці (від держави та від колгоспів) існувала різниця в зарплатні механізаторів, які працювали в різних за економічним станом колгоспах. Так, при однаковій виплаті механізаторам гарантійного мінімуму в одному колгоспі тракторист на трудодень отримував 1-2 крб., а в іншому - 10-20 крб. і більше [8].
Значні зміни відбулися в сільському господарстві після вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС. Деякі колгоспи зміцніли, виплата на один трудодень збільшилась. Механізатори почали отримувати подвійну оплату праці - гарантійний мінімум в розмірі 5-8 крб. на трудодень (в залежності від територіальної зони) і стільки ж або більше на трудодень від колгоспів.
У жовтні 1956 року було прийнято рішення про скасування подвійної оплати робітникам МТС. З цього часу гарантійний мінімум по трудоднях оплачувався колгоспом. За рахунок державних коштів проводилась доплата в тому разі, коли отримана від колгоспу сума була менша від гарантійного мінімуму. Таким чином, якщо у 1956 році трактористи отримувати від колгоспу 36% заробітку, то в 1957 році - 60% [9]. Але, як видно з наведених даних, частка держави у фінансуванні МТС залишалася значною.
У МТС існувала додаткова оплата праці понад встановлену оплату за трудоднями, яка була третьою особливістю. Вона впроваджувалась з метою підвищення відповідальності та зацікавленості механізаторів у покращанні якості тракторних робіт і підвищенні врожайності. Проводили її як у формі додаткового нарахування трудоднів робітникам МТС за виконання і перевиконання планів врожайності, за стаж роботи, за виконання виробничих планів, так і в формі грошових премій за збереження машин, економію пального тощо. Наприклад, в 1950 р. за економію пального, у разі якісного виконання робіт, трактористам нараховувалась премія в розмірі 50% від вартості пального, бригадиру тракторної бригади - 10%, заправнику - 5%, механіку - 3% від вартості пального [10].
Система додаткового нарахування трудоднів мала багато недоліків. Іноді механізатор не міг зрозуміти, скільки він заробив або заробить при виконанні тієї чи іншої роботи. Деякі умови додаткової оплати, що в першу чергу пов'язувались з виконанням або перевиконанням планів врожайності, які завжди були підвищені, не стимулювали продуктивність праці. Особливо це стосувалося механізаторів, які займалися виконанням спільної роботи. На збиранні зернових культур, наприклад, трактористи і помічники комбайнерів одержували на трудодень з розрахунку за кожен зібраний гектар, а комбайнери, крім того, ще й за намолот зерна. Тому перших не цікавив врожай хлібів, а комбайнери, тим часом, прагнули зібрати і намолотити більше зерна з якнайбільшої площі [11]. Такий же принцип діяв при збиранні цукрових буряків, кукурудзи, картоплі тощо.
Отже, система додаткової оплати праці мала невелику практичну значимість, тому що існуючі плани робіт механізатори вважали нереальними і орієнтувалися на мінімальну оплату праці. Але в зарплаті трактористів вона усе ж таки становила 79%, а у бригадирів тракторних бригад досягала 1416% [12].
Як зазначалося вище, розмір заробітної плати робітників МТС залежав від територіальної зони. В Україні, відповідно до грунтово-кліматичних умов, склалося чітке зональне розміщення: Степ, Лісостеп, Полісся. В лісостеповій та поліських зонах умови для роботи машинно-тракторного парку були важчими, ніж в степовій зоні. Тому в Лісостепу та на Поліссімеханізатори отримували на трудодень більше. Трактористи в Степу, наприклад, при виконанні змінних норм виробітку на гусеничних тракторах, одержували 25 крб., а на Поліссі - 35 крб., тобто на 40% більше [13].
На кількість вироблених трудоднів трактористів впливала марка трактора, на якому вони працювали. Так, трактористам на газогенегаторному тракторі "ЧТЗ-СТ-65" за виконання змінної норми виробітку нараховувалось 7 трудоднів, на дизельному тракторі "С-80" - 6, на гусеничних - 5, на колісних - 4,5 [14]. Тому трактористи на гусеничних тракторах виробляли більше трудоднів, ніж на колісних.
Оплата праці комбайнерів, на відміну від трактористів, здійснювалася за рахунок держави. За виконання денної норми виробітку комбайнер одержував грошима 2 крб. 50 коп. за кожний гектар та 1 крб. 50 коп. премії за кожний зібраний гектар понад денну норму виробітку [15]. Було встановлено премії-надбавки за намолот зерна. Вони становили від 15 до 25 коп. за кожний зібраний гектар понад норму [16]. За якісний збір врожаю колгоспи нараховували комбайнерам відповідну доплату (понад оплату МТС), яка становила 200-400 грамів зерна за кожний намолочений центнер понад встановлену норму [17].
Всі ці заходи повинні були стимулювати зацікавленість комбайнерів у підвищенні врожайності. Але дана система оплати праці мала багато недоліків. Так, для різних природно- економічних зон України були встановлені різні норми виробітку для комбайна певної марки, а розцінки робіт були однакові. Через це заробітки комбайнерів були різні при однакових затратах праці. Наприклад, у південних районах республіки вони заробляли в 1,5 рази більше, ніж на Поліссі [18].
Своєрідність системи оплати праці механізаторів полягала в тому, що вони мали високий заробіток під час польових робіт і не були зацікавлені працювати в осінньо-зимовий період, коли умови для роботи були значно гірші. Постановою Ради Міністрів СРСР і ЦК КПРС від 21 вересня 1953 р. "Про заходи по дальшому поліпшенню роботи машинно-тракторних станцій" трактористи, бигадири тракторних бригад, машиністи екскаваторів та їх помічники і обліковці- заправники зараховувались у штат МТС [19]. Тому з цього року постійні робітники МТС