Вплив США на формування зовнішньої політики Японії у післявоєнний період

(нові тенденції американо-японського договору безпеки)

В останні часи у вітчизняній історіографії все частіше ставиться питання про вирішальну роль США у формуванні післявоєнної зовнішньої політики Японії. При цьому робляться посилання на період американської окупації Японії 1946-1952 років, на внесок Америки у розробку японської конституції 1947 року, більш всього - на рішення відомої Сан- Франциської конференції 1951 року, на американо- японський Договір про взаємне співробітництво та забезпечення безпеки 1960 року [1].

Деякі представники російської історичної науки, зокрема відомий сходознавець І.Латишев, висловлюють думку, що Японію взагалі не слід вважати великою державою, бо її економіка на 70-80% залежить від зовнішнього світу, досі їй не вдалося об'єднати навколо себе сусідні країни, вона й сьогодні знаходиться "під каблуком іншої країни, Сполучених Штатів, які розташували на японській території військово-повітряні та військово-морські бази" [2].

Сперечаючись з іншим, не менш відомим науковцем К.Саркісовим, згаданий автор звинувачує його у копіюванні поглядів американських футурологів Г.Кана і Є.Вогеля щодо цього питання [3].

Автор не збирається дискутувати з російським вченим щодо ролі й місця Японії та залежності тієї ж американської економіки від зовнішнього світу, але післявоєнна зовнішньополітична тактика США відносно стосунків з Японією, як і з іншими країнами Далекого Сходу, заслуговує на увагу, вивчення та й, можливо, використання.

Безумовно, що біля джерел зовнішньої політики та дипломатії США на далекосхідному напрямку після закінчення другої світової війни, були Сан-Франциська конференція 1951 року та Сан-Франциська система, які в цілому не вирішили (та й не могли вирішити) усіх післявоєнних проблем Далекого Сходу, а деякі з них просто ігнорувались. Більш того, сама система породила нові проблеми і протиріччя. Саме вона використана США під час війни у Кореї та інтервенції у В'єтнамі.

Які ж головні риси Сан-Франциської системи? Після 1951 року основою американської політики на Далекому Сході був військово-політичний союз США та Японії, який створився як результат збігу інтересів правлячих кіл США і реакційної пануючої верхівки Японії. Сполучені Штати мали можливість використати територію, економіку і, в обмеженому плані, військовий потенціал цієї далекосхідної країни в інтересах агресивного на той час, відкрито антирадянського і антиКНРівського курсу Вашингтона. Для японських правлячих кіл ця система являла собою своєрідну "американську атомну парасольку" країни, а також відкрила шлях до політичного та економічного співробітництва з Сполученими Штатами в інтересах відбудови і розвитку японської економіки, обмеження діяльності демократичних сил, а при необхідності, і їх пригнічення.

До цього часу у вітчизняній і зарубіжній історії та політології відсутнє чітке визначення Сан-Франциської системи. Разом з тим, загальноприйнятим є те, що вона є системою договорів, яка регулює багатопланові відносини Японії насамперед з США та іншими країнами різних регіонів. В її основі лежать Сан- Франциський договір від 8 вересня 1951 року Японії з 48-ма країнами (вступив в силу 28 квітня 1952 року), Договір безпеки між США і Японією, укладений того ж дня, та адміністративна угода між США і Японією 10 березня 1952 року.

На думку автора, Сан-Франциську систему можна розглядати не тільки як систему договорів, але і як систему міжнародних відносин, проте зараз такий підхід ускладнюється наявністю кількох об' єктивних і суб'єктивних факторів [4].

Головною метою цієї статті автор вважає розкриття деяких нових тенденцій американо-японського договору безпеки. Разом з тим, як підкреслювалось вище, відштовхуватись у цьому питанні слід від рішень Сан- Франциської конференції 1951 року. Сьогодні стали відомі окремі "деталі" діяльності Радянського Союзу напередодні та під час роботи цього форуму. Наприклад, ще 30 березня 1951 року посольство СРСР у Вашингтоні отримало ноту держдепартаменту США від 29 березня, змістом якої був таємний меморандум з додатком стосовно майбутнього мирного договору з Японією. В документі вказано, що на розгляд радянського уряду пропонувався попередній проект мирного договору з Японією (як рекомендації), який складався з 22 пунктів. Зокрема, зазначалося, що "3. Японія відмовляється від усіх прав і претензій на Корею, Формозу і Пескадорські острови, від прав і правових підстав на мандатні території та Антарктику...5. Японія поверне СРСР південну частину Сахаліну, а також всі острови, які прилягають до нього, і передають Радянському Союзу Курильські острови" [5].

До цього слід додати, що коли у 1976 році було знято гриф секретності з окремих документів держдепартаменту США, стало відомо про вказівку штабу верховного головнокомандування союзних держав на бажаність участі Радянського Союзу в процесі розробки мирного договору з Японією і на згоду США щодо повернення СРСР японських територій.

Далі в документі підкреслюється: "Це положення буде діяти лише в тому разі, якщо Ради підпишуть і ратифікують угоду" [6].

Як відомо, Радянський Союз не підписав Сан- Франциський договір 1951 року, що, на думку автора, є тактичною і стратегічною помилкою керівництва СРСР [7]. Завдяки саме цьому, Японія 8 вересня 1951 року пішла на укладення Договору безпеки із США, у 1952 році - американо-японської Адміністративної угоди, у 1954-му - угоди про допомогу та взаємну оборону, у 1960-му - Договору про взаємне співробітництво та забезпечення безпеки між двома країнами.

Сполучені Штати Америки, як і раніше,