Багато азіатських країн, які занепокоєні зростанням воєнної могутності Китаю, Японії, Північної та Південної Кореї, досить позитивно ставляться до того, що в регіоні базуються воєнні контингенти США [8]. Більш того, як стверджує заступник міністра оборони США з питань міжнародної безпеки Дж.Най, присутність американських військ скорочує потребу азіатських країн у нагромадженні зброї та запобігає зростанню гегемоністських тенденцій у регіоні [9].

Особливо важлива роль у підтриманні стабільності в АТР відводиться японо-американському договору про взаємне співробітництво та безпеку. Значення цього союзу добре розуміють як у Японії, так і у США. Однак після розпаду Радянського Союзу, який розглядався Японією та США як майбутній противник, союзники відчули певне розчарування, бо в них не було чіткого розуміння необхідності існування даної угоди. Але щодо ролі договору безпеки в АТР, то вона досить вагома, бо цей регіон сьогодні внутрішньо нестабільний і зберігає в собі небезпечну напругу. В Азії сконцентровані величезні воєнні сили, особливо у східній її частині. У цьому ж регіоні знаходяться і країни, які мають ядерну зброю.

Договір гостро необхідний і його учасникам. Для США він, по-перше, є юридичною підставою збереження присутності військ в Японії, щоб підтримати стабільність на Далекому Сході, яка в свою чергу повинна забезпечити досягнення в цьому регіоні американських економічних та політичних інтересів. По-друге, надзвичайно важливо, що взяті американською стороною зобов'язання в рамках договору не дозволяють Японії перетворитися у могутню воєнну державу. По-третє, участь у цьому договорі стримує ізоляційні тенденції відносно Японії в самих США.

Для Японії користь від цього союзу полягає насамперед у тому, що країна звільнилася від зайвих військових витрат, бо США взяли на себе її зовнішній захист. Крім того, договір зміцнює всю систему японо- американських відносин і в певній мірі стримує намагання представників окремих кіл орієнтуватись на Азію.

Таким чином, важливість японо-американської системи безпеки практично ніхто не заперечує. Разом з тим, всі зацікавлені сторони розуміють, що система знаходиться на переломному моменті розвитку і назріла необхідність не тільки її переглянути, але й посилити в ній роль Японії.

Напередодні японо-американських переговорів, що відбулися у травні 1995 року, Управління національної оборони Японії підготувало заяву, в якій оборонна система країни визначилась, як "складова частина її діяльності в рамках підтримки зусиль США по збереженню глобальної стабільності" [10]. Така інтерпретація договору свідчила про те, що керівні кола Японії вивчають питання про розширення її ролі в системі безпеки і вже почали роботу про його детальному доопрацюванню.

Під час візиту президента США Б.Клінтона в Токіо у квітні 1996 року, прем'єр-міністр Р.Хасімото заявив про необхідність внести ясність у питання, що "повинна чи не повинна робити Японія у випадку кризи, щоб японо- американський договір безпеки зміг функціонувати на повну силу..." [11].

У декларації, що була підписана представниками обох країн після закінчення переговорів і мала назву "Союз, націлений у ХХІ століття", підкреслювалось: "...нестабільність в Азії потребує зміцнення воєнно- політичного союзу", направленого не стільки на захист Японії, скільки на розробку спільних заходів по забезпеченню безпеки регіону. Союзники висловились за збереження в АТР 100-тисячного американського угрупування передового базування [12].

Важливим напрямком зовнішньої політики Японії, міцно пов'язаним з політичною діяльністю США в АТР, залишається розширення зв'язків з країнами регіону. Японія зацікавлена в цьому "тандемі" в першу чергу тому, що поки не може проводити в АТР самостійну політику в галузі безпеки, зокрема розгорнути таку дипломатичну діяльність, яка якимсь чином торкалася би військової справи. Це зв'язано з тим, що багато країн регіону цього часу не довіряють Японії, бо досить довго знаходились під її колоніальним правлінням або постраждали від її загарбницької політики в роки Другої світової війни. Якщо економічне втручання в ці країни для Японії в цілому не викликало труднощів, то завоювання іміджу політичної держави наштовхується на опір навіть там, де економіка Японії пустила глибоке коріння.

Наприклад, не дивлячись на міцні економічні та політичні стосунки з Південною Кореєю, Японія не може сказати про активні військові контакти з нею. Хоча, військово-технічні зв'язки останнім часом пожвавішали після зустрічі представників військових відомств у Сеулі (1995 р.). Начальник управління національної оборони Сейсіро Ето запропонував представникові Республіки Корея регулярно проводити двобічні консультації, щоб створити постійну структуру діалогу з питань забезпечення безпеки в Північно- східній Азії [13]. Це занадто сміливі дії з боку Токіо, бо до цього часу потрібні контакти здійснювались Японією тільки разом із США. Водночас японські правлячі кола розуміють, що інтереси Японії вийшли за рамки японо- американської системи безпеки і назріла необхідність розширити і поглибити політичні зв' язки з країнами всієї світової співдружності.

Так, Японія має намір активно брати участь у стриманні і в регулюванні конфліктів шляхом так званої "дипломатії попередження", концепцію якої висунула ООН. Вона передбачає в першу чергу застосування тактики виявлення та врегулювання конфліктів на початковій стадії, а