старшим інспектором Й.Г.Подольським з листопада 1923 р. При окрінспектурі з 1 березня 1924 р. починає діяти окружна комісія по рівноправності мов у складі Й.Г.Подольського (голова), К.Г.Литвинова (заступник голови) та кількох членів. Комісією було розіслано анкети до всіх районів та різних установ з метою виявлення національного складу населення. Всеукраїнською комісією була прийнята постанова, за якою до 1 січня 1926 р. необхідно було повністю закінчити українізацію. Аналогічні документи приймає Одеський губернський та Миколаївський окружний виконкоми.
З 15 лютого 1923 р. при Будинку освіти (Будосі) у Миколаєві відкрились курси української мови, де заняття проводилися одночасно в трьох групах.
Через рік вони були створені повсюдно. 1 грудня 1926 р. почали діяти Миколаївські державні курси українознавства (такі ж курси функціонували в Одесі та Херсоні), де викладали кваліфіковані лектори з вищою освітою. Найбільш відомими були М.Д.Лагута, С.С.Шпаківський, Ф.Т.Бабчинський, Ф.Ю.Тараненко, З.М.Гудзь-Засульський.
В результаті діяльності цих численних курсів (державних та приватних) покращилися знання української мови, люди отримали змогу ознайомитися з багатьма аспектами життя України: історією, географією, економікою, літературою та ін. Але курси мали й негативні сторони: по-перше, це примусовість їх відвідування (рідко кому дозволялося вчити мову вдома); по-друге, вони проходили після закінчення робочого дня, що приводило до фізичного перевантаження. Так, в Одесі під час іспиту з української мови померла 50- річна вчителька Паєвська. Вона дуже нервувала й знепритомніла. Коли приїхала карета швидкої допомоги, було вже пізно [5]. Крім того, якщо людина відвідувала приватні або державні курси, які існували на самофінансуванні, вона мусила платити за них до 4% від своєї зарплатні. Курси при установі оплачувала сама установа.
Багато людей висловлювало незадоволення лекторами, які з часом стали зловживати своїм становищем. В архіві збереглась скарга члена союзу "Харчосмак" Н.Добровольського, в якій зазначалося, що "у нас в Миколаєві курси, які не мають достатньої кількості учнів, вдаються до заходів відверто недобросовісних: запрошують поголовно всіх співробітників установ; на іспиті однакові вимоги ставляться і до продавця магазину, і до конторського працівника. Перед іспитом завідуючий курсами залякує учнів, що той, хто не впевнений у знаннях, ризикує отримати ІІІ категорію, тобто він буде негайно звільнений. Після таких слів іспит склали тільки 3 з 70: "ми тут на місцях повністю залежимо від українських педагогів, які зробили для себе з цього вигідну справу". Добровольський пропонує застосувати диференційований підхід до слухачів, а також дозволити самостійне вивчення мови, "лише б на перевірці він мав задовільні знання" [6]. Але, провівши розслідування, завідуючий курсами І.Бондаренко зробив висновок про безпідставність скарги, і справу було закрито.
На жаль, такі факти були непоодинокі, що могло викликати, скоріше, почуття ворожості до української мови й намагання ігнорувати або бойкотувати українізацію, що й відбулося в деяких навчальних закладах.Українізація освітніх установ на Півдні, зокрема на Миколаївщині, мала свої особливості. Окрінспектура наросвіти провела дослідження національного складу округи, результати якого не давали підстав для оптимізму. Міста залишалися здебільшого зрусифікованими, у сільській місцевості переважали українці, про що свідчить табл. 2.
Українізація шкіл проходила швидкими темпами. У 1923/24 навчальному році з 227 шкіл округи українських було 116 (51,1%), у 1924/25-му з 303-х - 195 (64,3%), у 1925/26-му з 340 - 226 (65%), у 1926/27-му з 376 - 267 (71%), у 1927/28-му з 385 - 287 (74,5%) (в різних документах цифри за одні й ті ж роки трохи різняться одна від одної) [8]. Так само швидко йшов цей процес у Миколаєві. Якщо в 1923/24 навчальному році в місті була 1 українська та 1 українсько-російська школи, в 1926/27 - 5 українських, 7 українсько-російських, а в 1927/28 навчальному році з 30 шкіл міста налічувалося 12 українських, 12 російських, 6 інших національних меншин (3 єврейських, 1 німецька, 1 польська, 1 вірменська). Крім того, на 1926/27 навчальний рік було українізовано 2 дитячі садки (№№ 1, 6) та одне дитяче містечко [9]. З цих 12-ти українських шкіл цілком українізовано трудшколи №№ 8, 28, 30, в останніх (№№ 1, 3, 4, 6, 7, 15, 17, 18, 23) - тільки перші групи І концентру. В Одесі у 1926/27 навчальному році з 66 шкіл нараховувалося 23 українські (15 цілком, 8 частково), 15 єврейських (12 цілком, 3 частково), 2 німецькі, 2 польські, 2 вірменські, 1 татарська, 1 дитсадок та 1 дитмістечко [10]. У Херсоні у 1924/25 навчальному році з 12 шкіл було 3 українські та 1 українсько-російська.
Часто процес українізації відбувався грубо, без усяких попереджень батьків та учнів, адміністрація шкіл вдавалася до підтасовки даних про національний склад учнів. Цілком природно, це викликало невдоволення, обурення, а іноді - справжній опір. Так було при українізації шкіл №№ 4, 6, 15 Миколаєва. Зокрема, в школі № 4, у відповідь на постанову від 2 серпня 1925 р. про українізацію школи, батьківські збори констатували: "Оскільки в нашій школі дітей-росіян - 460, українців - 42 (відповідно 90% та 10%), а з 114 тих, хто записався до школи, тільки 4 українці, просити наросвіту школу не українізувати, а залишити викладання
Таблиця 3. Національний склад Миколаївського кораблебудівног
Національ- Студентів технікуму
ність чол. % чол.
Українці 45 20 38
Росіяни 125 55 66
Євреїв 43 20 18
їнтпих