російською мовою з предметним викладанням української. Українців перевести до школи № 8, яка знаходиться поблизу". Цю пропозицію було прийнято 156 голосами "за" та 1 утримався. Але представник наросвіти заявив, що ці збори не є законодавчою владою, та їх постанова недійсна, й пообіцяв українізувати тільки перші групи [11].

Ще активніше протестували батьки трудшколи № 15 Центрального району міста. 18 серпня 1926 р. окрінспектура наросвіти винесла постанову про українізацію перших груп цієї школи. Коли почався запис дітей до школи, ніхто не повідомив батьків, що їх діти будуть навчатися українською мовою. 3 вересня заняття припинилися. Батьки вимагали залишити хоч одну групу російською, бо серед дітей, які вступали до школи, було 68 росіян, 3 українці, 5 євреїв, 76 - інших. Завідуюча школою Є.О.Добронравова підтримала прохання батьків, за що була названа "оплотом старовини" й невдовзі звільнена разом з кількома вчителями.

Коли їм було відмовлено, батьки звернулися з листом до наркома освіти. В результаті постановою ВУЦВК від 23 листопада 1926 р. було вирішено "рівнобіжно з навчанням українською мовою для дітей-росіян утворити рівнозначний поділ на першому році навчання з російською мовою" [12]. Але окрінспектура не виконала цієї постанови і відхилила клопотання батьків. Дві перші групи було українізовано. За повідомленням окрінспектури "в першій групі діти добре читають, гарно пишуть, розуміють українську мову, мають гарну дикцію, акцент. В другій групі лише 2 з 33 не читають. Решта читають, пишуть, розмовляють, співають українські пісні" [13]. Але батьки продовжували опір, створили комітет сприяння 15-й школі. В результаті постановою президії окрвиконкому від 2 травня 1927 р. було вирішено залишити школу російською. В 1927/28 р. української групи вже не було.

На засіданні педради українізованої школи № 28 в 1927 р. повідомлялося: "Поступово, з великим напруженням з боку вчительок та учнів перейшли цілком до викладання українською мовою; але, завдяки тому, що в школі є не більш 20% українців, що оточення російське, ми маємо значне зниження успіхів та розвитку дітей. Учні ІІІ, IV i V-х груп не певні ні в російській, ні в українській мові. Значне

жнікуму у 1923 р.

Студентів робітфаку Викладачів

% чол. %

0,6 3 18,7

3,2 13 81,3

4,5 - -

7 - - зниження і в математиці через зміну термінології" [14]. Учні українського та російського дитячих містечок ворогували між собою, зустрічалися навіть випадки виступів проти євреїв.

Аналогічні процеси відбувалися у школах № 47 м.Одеси, яку через українізацію покинуло 200 учнів, № 6 м.Херсона, Голопристанської школи Херсонської округи. 10 шкіл Одеси скаржилися на погіршення якості знань учнів через переведення предметів на українську мову.

Але справа була не тільки в учнях. Знання вчителів щодо української мови не відповідали програмному мінімуму, за винятком 5-10 на район. Бували навіть випадки української неписьменності. Окрінспектура зазначала, що вчителі вживають в мові архаїзми, не обізнані з новинками. З українськими письменниками знайомі або в прізвищах, або в дрібних оповіданнях. Вчителі не вірили в успіх українізації, вважали її тимчасовою. Так, завідуюча Одеською українською торговельно- промисловою школою активно протидіяла українізації. Вона принижувала авторитет вчителів, називаючи їх " контрреволюціонерами, петлюрівцями", чим примусила двох висококваліфікованих викладачів покинути школу. Не дивлячись на те, що школа українська, майже всі предмети викладались українською мовою.

На щастя, знаходилися школи, якими можна було пишатися. Однією з кращих у м.Миколаєві вважалася українська середня школа № 5, директором якої працював А.Р.Гуреєв. В ній навчалося 513 учнів, з них українців - 56%, росіян - 17,9%, євреїв - 23,6%, інших національностей - 1,7%. Всі навчальні дисципліни викладалися українською мовою, діти мали всі необхідні підручники. У школі проводилась велика політично- освітня робота. Працювало 12 гуртків: політичний, літературний, фізкультурний, стрілецький, струнний, технічний, авіаційний, військово-морський, по вивченню автомотора. У звіті по українізації цієї школи (а такі документи складали всі школи округи) читаємо: "Треба остаточно українізувати всю роботу школи, запровадити українську мову в усіх стосунках учнів і вчителів. Вчителів, які досі не опанували українську мову, перевести до російських шкіл" [15].

На початку 20-х років розпочалася українізація закладів професійної освіти - профтехшкіл, технікумів, інститутів. Серед вузів на Півдні України найбільш активно цей процес відбувався в інститутах народної освіти (ІНО).

У травні 1924 р. керівництво Миколаївського інституту народної освіти (МІНО) та зібрання студентів постановили з початку нового навчального року почати українізацію закладу. Умови для цього виявилися досить сприятливими: для 46,4% студентів українська мова була рідною, для 53,6% - російська. Однак із 40 викладачів та службовців тільки четверо володіли українською мовою, були знайомі - 13, не володіли - 23. Для останніх були створені гуртки по її вивченню, в яких заняття проводились 1-2 рази на тиждень. Українських книжок та підручників нараховувалося 3% від загальної кількості. З часописів, що передплачував вуз - 40% українських [16]. На протязі І триместру 1926/27 навчального року в ІНО працювала комісія з українізації у складі М.Я.Струмінського (проректор), М.Д.Лагути (викладач української мови) та кількох студентів. Вона склала план українізації ІНО; займалася проведенням термінологічних нарад, складанням словників. 26 жовтня 1927 р. комісія видала постанову про ведення академічної та канцелярської роботи виключно українською мовою. Треба віддати належне М.ДЛагуті (в минулому -