Офіційні зносини студентства з організаціями інституту народної освіти мали відбуватися українською мовою. Якщо на роботу в ІНО приймали нових викладачів, комісія мала дати висновок, чи відповідає кандидатура вимогам українізації вузу. І, навпаки, комісія вирішувала, кого з викладачів чи представників навчально- допоміжного персоналу звільнити за незнання мови. Так, у 1928 р. стояло питання про звільнення з роботи в ІНО лаборантів П.А.Опермана та В.Ф.Мірека. Вирішили надати їм відстрочку для її вивчення.

В інституті діяли кабінети української мови та літератури, краєзнавства, на їх устаткування 5 травня 1928 р. виділено 350 крб. Крім того, інститут випускав краєзнавчі збірники. В документах зазначається, що від продажу краєзнавчого збірника отримали 400 крб.

28 вересня 1928 р. комісія ухвалила, що студенти зобов'язані знати мову в обсязі І категорії. Ті, що вже склали заліки з української мови, але забули її, повинні вступати до державних курсів для відновлення й поповнення своїх знань. Без знання української мови студенти не переводилися з курсу на курс, а випускники не могли отримати свідоцтво про закінчення вузу (наказ директора інституту від 4 липня 1933 р.).

Звичайно, не все проходило гладко. Викладачізазначали, що з переходом на українську мову знизилася якість лекцій. Крім того, бували випадки (особливо на ї курсах), що студенти не могли відповісти на запитання, задане українською мовою. Студент Кминтевич зазначав: "Викладання на українській мові в їНО взагалі ведеться досить добре, лише природничі дисципліни відстають від інших" [17]. Проте, у 30-х рр. процес українізації закінчився. У 1936 р. у звітах зазначається, що Миколаївський педінститут - "цілком російська установа й готує виключно російські кадри педагогів" [18].

Набагато гірше проходила українізація в Миколаївському технікумі кораблебудування ім. К.А.Тімірязєва (з листопада 1930 р. - кораблебудівний інститут). Хоч предметна комісія у 1923 р. й ухвалила "звернути особливу увагу на вивчення історії, культури та географії України", ця постанова не виконувалася. Викладач українознавства Ф.Т.Бабчинський вказав на "нерівноправність" предмету (табл.3). ї дійсно, українознавство навіть не входило до мінімуму заліків, які вимагалися для переводу на наступний курс. Студенти не бажали відвідувати лекції, не вистачало посібників. В 1925 р. бібліотека не мала жодного періодичного видання українською мовою. Листування відбувалося російською мовою.

В акті обслідування стану українізації зазначалося, що вечірній робітничий технікум майже цілком російська установа. Українською мовою викладалося 5,4% дисциплін, російською - 94,6%. Комісія з українізації засідала тільки один раз. Її головою був викладач української мови (а мав бути ректор). Намагалися утворити гурток з української мови, навіть виділили для цього 120 крб., але на тому справа й припинилася. Серед 16 викладачів 5 знали українську мову добре (могли висловлюватись та провести нескладну лекцію), 7 взагалі не знали, 4 розуміли, могли висловлюватись мішаною мовою.

У 1927/28 навчальному році, не дивлячись на інструкцію наросвіти не зараховувати у вузи абітурієнтів, які виявили під час іспитів недостатні знання, було прийнято 60 чоловік, з яких знали українську мову всього 5-6 [19]. Тому не дивно, що за перший триместр з української мови не встигали: на ї курсі робітфаку - 43%, на її курсі - 16%, на ї курсі технікуму - 19,5%. Студенти не розуміли української мови, просили викладати російською. На зборах один студент заявив про недоцільність вивчення української мови, тому що йому, як інженеру, доведеться мати справу виключно з робітниками, які у своїй більшості були росіянами.

Кількість книжок українською мовою в бібліотеці технікуму була мізерною: з 2551 книжки українських налічувалось 176 (8%), російських - 2375 (90%), серед технічної літератури російських книжок було 1951, українських - усього 3. У звіті зазначається, що "всі фахівці майже зовсім не читають української літератури. ... Взагалі це дивовижне явище, якщо хтось з них бере українську книжку" [20]. Але взагалі в технікумі відношення до українізації характеризувалося як "добродушне" та "лояльне". Отже, як бачимо, їНО в той час був основним оплотом українізації серед вузів у Миколаєві.

Протягом 20-х - початку 30-х рр. активно українізуються вузи Одеси (особливо їНО, політехнічний інститут та ін.) та Херсону (їНО). Але вже з середини 30-х рр. починається зворотний процес. Викладачів-українців утискують, обмежують коло їх діяльності. Так, професору Одеського їНО Д.А.Крижанівському було відмовлено у наданні докторської ступені тільки тому, що він українець, а професора Добролюбського звинуватили у великодержавному шовінізмі за висловлювання: "Я не вірю, що мої праці, надруковані українською мовою, будуть видані, тому що українські видавництва, не пояснюючи причин, затримують їх публікацію. На жаль, я приходжу до висновку, що для просунення своїх праць до друку необхідно зв'язуватись з Москвою, а не з Києвом" [21].

Таким чином, процес українізації вузів був дуже неоднозначний. Швидше і якісніше він відбувався в інститутах народної освіти, повільніше - у технічних вузах. Позитивним наслідком його стала українізація більшості гуманітарних дисциплін. Студенти мали змогу ознайомитись з історією, географією, економікою України та свого краю.

Чинниками, які гальмували процес, можна назвати брак літератури, коштів, приміщень, формальне і навіть вороже ставлення багатьох студентів та викладачів. Крім того, значна кількість національно свідомих освітян була репресована у 30- х роках (вчителька української мови школи № 5 м.Миколаєва Л.ї.Автутова, Х.М.Гудзь-Засульський