У 20-х роках перевибори сільрад спочатку проходили щороку, а потім один раз на два роки. У кожному селі створювалися виборчі комісії у складі представника райвиконкому (голова), голови сільської Ради (заступник), представників від КНС, жінок і комсомолу. Комісія повинна була скласти списки виборців та осіб, позбавлених виборчих прав. Зокрема, у Михайлівській сільській Раді Карл- Лібкнехтівського району на виборах у лютому 1926 р. з 691 мешканця в трьох населених пунктах (Михайлівка, Бондарівка, Новий Мюнхен) право голосу мали 283 особи, не допущені до виборів 41 чоловік (14,5% від загальної кількості виборців) за використання найманої праці, керівництво релігійною общиною, як власники молотарок та орендарі тощо [28]. У Воєводському на 1000 виборців не мали права голосу 9 осіб як такі, що мали нетрудові доходи, чи знаходились під судом і слідством або служили у царській і петлюрівській арміях [29].

Мешканці села під час виборчих кампаній не відзначалися високою активністю. Зокрема, у 1926 р. в Семенівці мали право голосу 2586 осіб, з'явилося на вибори 1651, в т.ч. чоловіків - 860, жінок - 791, тобто 63,8% [30]. Абсентизм був типовим явищем для українського села того часу і охопив приблизно третину виборців.

Сільські Ради мали, як правило, 3-5 комісій: земельну, фінансово-господарську, культурно- просвітницьку, санітарну і благоустрою, кооперативно-громадську та ін. Важливим інструментом діяльності сільських Рад були сільські виконавці, які виконували різноманітні доручення: збір відомостей серед населення, проведення різних оголошень, забезпечення явки допризовників тощо.

У 20-х рр. досить вагомою залишалася роль сільських сходів, на яких вирішувалися життєво важливі питання села: розподіл землі, сплата податків, надання допомоги мешканцям населеного пункту, вибори до Ради, створення різних товариств, господарські справи тощо. На сходах обирали делегатів на волосні, повітові, районні, окружні, губернські з'їзди Рад, безпартійні конференції. Так, делегатом VII губернського з'їзду Рад Одещини (квітень 1925 р.) від Семенівки був Максим Зіновійович Позняк, 1904 року народження, безпартійний, член профспілки працівників освіти, член споживчої і сільськогосподарської кооперації. Освіта середня, вчитель, українець, соціальне походження - з селян-середняків, завідувач трудової школи, депутат сільської Ради, голова культкомісії [31].

У зв'язку із значним скороченням Червоної Армії, переходом до територіально-міліційної системи практично зникло дезертирство, а сільради проводили роботу з допризовниками. Наприклад,16 квітня 1924 р. відбулося об'єднане засідання представників артилерійського дивізіону 51-ї територіальної дивізії з депутатами Семенівської сільської Ради, членами КНС, комсомольської організації і селянського будинку. У сельбуді вирішили організувати куточок Червоної Армії, при ньому працювали військовий і спортивний гуртки, проводилися суди над допризовниками-дезертирами, вечори запитань і відповідей, урочисті збори до дня Червоної Армії [32].

Військовозобов'язані Первомайської округи повинні були проходити службу у 51-й та 95-й територіальних дивізіях. Призовники періодично скликалися на навчальні збори, які тривали кілька днів. Вони мали везти з собою необхідний запас продуктів. Для семиденних зборів на групу в 30 осіб потрібно було 10 пудів і 25 фунтів м'яса, 13 пудів 10 фунтів овочів, 35 пудів пшеничного борошна, 39 пудів 36 фунтів борошна для випічки хліба, 1 пуд 2 фунти солі, 60 золотників перцю, 7 пудів 4 фунти круп, 1 пуд 12 фунтів тваринних жирів, 1 пуд 12 фунтів цукру, 111 пудів дров (у зимовий час), 40 золотників лаврового листа, чай. Така практика роботи з допризовниками увійшла в систему. Зокрема, Семенівська сільрада попереджала односільчан: "Необхідно приступити до заготівлі продуктів харчування самими допризовниками, бо, мабуть, з боку держави на утримання коштів відпущено не буде" [33].

Місцеву владу дуже турбувало поширення самогоноваріння, боротьба з цим явищем велася постійно, але безуспішно: не допомагали ні штрафи, ні конфіскація майна, ні арешти. На сільську владу покладалося завдання охорони державної власності, розташованої у межах її території. Практикувалися нічні обходи по підтриманню порядку. Ради займалися благоустроєм села.

Мешканці південноукраїнського села брали участь у проведенні різних громадсько-політичних та масових кампаній. В основному, це був збір коштів для функціонування різних установ і організацій: на користь лікарень, "червоного студентства", для проведення "Тижня дитини", відновлення Червоного повітряного флоту, на ремонт "червоних казарм", для боротьби з туберкульозом та ін. Наслідки збору коштів були, як правило, надто скромними. Так, у 1924 р. Семенівська сільрада Лисогірського району збирала гроші підшефному 436 полку на червону казарму, безпритульним дітям. Провадилась підписка на позики, але через "малосвідомість населення такезавдання не було виконане". На ремонт червоних казарм зібрали 10 крб. 86 коп., на боротьбу з туберкульозом - 5 крб. 30 коп., на "червоне студентство" - всього .78 коп. [34].

Проводилися мітинги і збори із засудженням дій міжнародної контрреволюції, зокрема вбивства В.Воровського, політики англійського уряду щодо СРСР та ін. Епізодично читалися лекції з міжнародного становища, у січні 1924 р. в усіх населених пунктах пройшли траурні мітинги в зв'язку зі смертю В.І.Леніна.

Сільських комуністичних партійних організацій було мало, хоча окремі комуністи працювали в сільрадах, школах, кооперації. Комсомольські осередки існували лише в деяких селах, в них входили в основному біднота й батраки. З 1925 р. створювалися перші