УДК [94 (477): 316.343.652] "18/19" Захарова І.В.

Діяльність української провінційної інтелігенції по формуванню державницької свідомості українського народу (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

Скасування кріпацтва й бурхливий розвиток буржуазних відносин у Російській імперії відповідним чином позначились на соціальних і національних процесах української нації. Суспільні перетворення на українських землях у ХІХ ст. підготували народ до сприйняття національної ідеології, розробленої кількома поколіннями інтелектуалів, хоч царський уряд в цей час гальмував процес громадянського прозріння нації. У межах "єдиної і неподільної" Російської імперії политично неблагонадійним вважався всякий, хто виявляв інтерес до всього українського: історії, літератури, української мови, старожитностей.

Передова інтелігенція, вчені, митці, письменники, діячі культури за пропаганду української мови були затавровані українофобами, їх культурно- просвітницька діяльність всіляко перешкоджалася охоронцями непорушних підвалин Російської імперії.

Російська шовіністична преса заповзято пропагувала думку, нібито освіта українською мовою прищеплює масам духовне відчудження від Російської імперії. З огляду на це українську мову було вигнано з освітніх навчальних закладів і державних установ. Навчання українською мовою у циркулярі міністра внутрішніх справ П.Валуєва від 18 липня 1863 р. визначалося як "політична пропаганда", а ті, хто за це брався, звинувачувалися "у сепаратистських задумах, ворожих Росії і загибельних для Малоросії". Дотримуючись антиукраїнського спрямування політики царського уряду, вищезгаданий циркуляр суворо забороняв друкування українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу" [1].

Остаточний удар по українській мові було нанесено ганебним указом Олександра II від 18 травня 1876 р., яким заборонялося не тільки друкувати українською мовою оригінальні і перекладні твори, а й завозити в межі Російської імперії такі книги і брошури, надруковані за кордоном.

Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві дедалі наростаючу захисну реакцію, що проявилося у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією і поширення у масах національної свідомості, про активізацію українського національного руху в усіх його формах, як культурницьких, так і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.

Тому зупинити наростаючу хвилю национально- духовного піднесення в Україні уряду не вдалося. Активізація національного руху неабияк занепокоїла охоронців державницьких устоїв Російської імперії. Найбільшу активність у пробудженні самосвідомості народу виявили студенти - члени "Української громади", інша прогресивна інтелігенція. В Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі ліберальна і демократична інтелігенція гуртувалася у нелегальні організації, названі "Громадами". Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному грунті, натхненна віра у можливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі і українського народу. Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів (участь у роботі недільних шкіл, видання українських підручників, публікація збірок усної народної творчості). Проте навіть легальна культурно-освітницька діяльність громад насторожувала російський царизм. З України в Петербург йшли доноси охранки, що громадівці прагнуть "здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії", навчаючи простий народ грамоти, намагаються поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії і переваги свободи" [2]. Органи влади непокоїло те, що українські інтелігенти зближуються з селянами і робітниками, поширюють серед них грамотність, відроджують колишню славу України як самостійної держави на шкоду цілісності імперії. Але, незважаючи на гоніння з боку самодержавства на мову і культуру українського народу, громадівський рух не тільки не згорнувся, а й пожвавився.

Загалом діяльність ліберально-демократичної інтелігенції мала культурно-просвітницький характер. Культурництво, від якого поступова, ліберальна інтелігенція ніколи не відмовлялася, стало важливою сферою позапартійної діяльності лібералів. Але на рубежі століть культурництво вже не було аполітичним, воно орієнтувалося не на вузьке коло вибраних, а на маси інтелігенції, середніх верств міста і на селянство. Головним завданням залишалося пробудження національноїсвідомості мас, виведення їх з культурного небуття.

Найхарактернішою ознакою нового рівня культурництва стало заснування культурно-освітніх товариств - "Просвіт". Перші "Просвіти" в Наддніпрянській Україні було засновано в Одесі та Катеринославі у 1905 р. На початок 1908 р. в Україні діяло вже 9 "Просвіт" у великих містах і 30 філіалів у селах та містечках [3].

Власті всіляко перешкоджали діяльності "Просвіт". Вони побоювалися проголошуваних ними ідей, що могли похитнути устої імперії. "Просвіти" декларували, а деякі з них навіть записали у своїх статутах: розвивати національну самосвідомість народних мас [1, с.154].

В умовах реакції і широкого наступу не тільки на політичні, але й будь-які інші прояви національної свідомості української інтелігенції, "Просвіти" залишалися майже єдиними осередками пропаганди національно-визвольних ідей, хоча б і в завуальованій формі. Вони стали тим легальним містком, через який підтримувався безпосередній зв'язок свідомої інтелігенції з масами. Саме в "Просвітах" розпочалося своєрідне "ходіння в народ" української інтелігенції у ті часи, коли, здавалося б, мали завмерти всі форми національного життя. Діячі "Просвіти" орієнтувалися на активну роботу саме серед селянського населення, вважаючи, що така організація "може збудити у великої маси населення національне почуття, вселити в неї здоровий політичний дух", "повести до кращого громадського життя". З цією метою діячі "Просвіт" проводили такі заходи, як читання лекцій, заснування бібліотек- читалень, народних домів, організація і постановка театральних вистав за творами видатних українських письменників, надсилання до сел української літератури, де її розповсюджували учителі та земські службовці тощо.

Пожвавлення суспільно-політичного і культурного життя в Україні благотворно впливало на процес зростання масової української національної самосвідомості.