агрономії, гігієни" тощо [5].

Після 1906 р., коли було скасовано заборону на друковане українське слово, земства ще активніше підключилися до процесу українізації освіти, видаючи підручники українською мовою для початкових шкіл.

Передова інтелігенція, педагоги, культурні діячі, передові земці, митці вважали українську мову цементуючою силою української нації. В умовах гоніння на все українське, вигнання рідної мови із школи як чогось негідного, ницого призводило до появи у дітей почуття сорому за власну народність, приниження самоповаги і власної гідності, прагнення забути про своє походження, навіть до презирливого ставлення до своїх батьків і співвітчизників. Тому багато земських зборів Чернігівської, Полтавської, Херсонської та інших українських губерній зверталися до уряду з клопотанням про зміни прийнятої в початкових сільських школах системи викладання, які передбачали вживання в школах української мови як засобу викладання, дозвіл вчителям робити пояснення, а учням - ставити питання і викладати прочитане українською мовою, а також передбачали допущення українських книжок до шкільних і народних бібліотек. Подібні клопотання неодноразово подавалися до Міністерства освіти і містили прохання надати земствам право вводити до шкільного курсу українську мову, "проводячи її вивчення через усю школу" [6], тобто протягом всіх років навчання в початковій школі. Але подібні земські клопотання так і залишилися без відповіді.

Серед передової земської інтелігенції, педагогів знайшлося багато гарячих захисників української мови, прибічників реформування початкової освіти на засадах українізації школи. На думку передових чернігівських земських гласних і службовців (О.Русов, В.Хижняков, І.Шраг, Б.Грінченко, М.Константинович), гласного Полтавського губернського земства В.Леонтовича та інших земців, які доводили величезне значення української мови, не користуватися рідною мовою як знаряддям просвіти "означає свідомо ставити препону між знанням і народом" [7]. Видатний педагог С.Ф.Русова, пропагуючи українську книжку, склала каталог українських книжок, рекомендованих для сільських, шкільних і вчительських бібліотек, яким керувалося Чернігівське губернське земство при поповненні власних книжкових складів.

У липні 1908 р. вийшов наказ Сенату, за яким діяльність українських освітніх організацій визначалася такою, "що може викликати наслідки, які загрожують громадському спокою" [8]. Загальний наступ реакції після поразки революції 1905-1907 рр. проявився, чи не найбільшою мірою, саме в галузі національних проблем. Розгорталася боротьба з "мазепинством" (так почали називати в офіційних імперських колах український рух) у будь- яких, навіть найлояльніших, його проявах. У російському суспільстві панувала ідея об'єднання слов'янських народів під егідою могутньої Росії. Це давало додатковий імпульс боротьби проти "сепаратистських" рухів у самій імперії. Звичайним явищем стало переслідування за приналежність до українських товариств, за передплачування українських часописів, за розмови українською мовою на службі, в навчальних закладах. Після виходу циркуляра міністра внутрішніх справ П.А.Столипіна у 1910 р. про заборону діяльності організацій і товариств "інородницьких, у тому числі і українських..., незалежно від цілей, що вони переслідують" [9] розгорнувся справжній наступ на "Просвіти", як на легальні осередки національно- культурної діяльності.

Крім "Просвіт", поступово інтелігенція використовувала всі інші легальні можливості для пропаганди українського питання. З цією метою використовувалися різноманітні з'їзди: агрономів, епідеміологів, вчителів тощо.

Так, оборонцями української мови на Першому загальноземському з'їзді з народної освіти (серпень 1911 р., Москва) виступали передові російські педагоги М.Чехов, А.Недаєв, Н.Єзерський, земські діячі з українських губерній (Чернігівської, Полтавської) та інші [10]. А виступи українських делегатів на Всеросійському з'їзді вчителів у Петербурзі (23 грудня 1913 - 3 січня 1914 р.) перетворилися в справжню маніфестацію на захист запровадження української школи. Для багатьох із них це коштувало посади і заборони обіймати будь- яку державну посаду. З доповідями про українську школу виступили педагоги, громадські діячі С.Ф.Русова, С.Чалий, В.Прокопович та інші [11].

Постійна пропаганда української школи також велася на численних учительських курсах, які влаштовувалися земствами. Про зростання національної самосвідомості сільської інтелігенції свідчать заходи, розроблені на Харківських учительских курсах 1911 р.: учителі-курсанти постановили використовувати в школах тільки рідну мову дітей; наполягали на тому, щоб шкільні книжки змальовували українське життя, природу, історію, поезію, щоб навіть школи мали український вигляд тощо [12].

майже цілком вся малоросійська народна інтелігенція, яка близько стоїть до народу, переважно учителі та значна частина земського третього елементу, а також частина духовенства з малоросів..."[13].

Водночас жандарми підкреслювали той факт, що селянство залишається інертним, ідеї, які пропагує українська інтелігенція, не зустрічають у нього підтримки. Це відповідало дійсності. В основному національно-визвольні ідеї знаходили відгуки саме серед інтелігенції, особливо тих її представників, які були пов'язані з селом. Однак не можна сказати, що багаторічна діяльність цієї інтелігенції серед селян не давала ніяких результатів: напередодні Першої світової війни стали з'являтися перші проблиски нової національної свідомості. Досить промовистим був випадок, пов'язаний з виступом М.В.Родзянко в IV Думі, який заявив, що селяни не розуміють української літературної мови. Відповіддю на цей виступ став протест селян чотирьох повітів Катеринославщини, в якому йшлося не тільки про підтримку ними національно-культурних домагань української інтелігенції,