Чорноморського адміралтейського правління двічі на рік - у січні і липні. На ці гроші для виконання адміралтейських робіт брали вільнонайманих, а поселенці залишались у селах і займалися, в основному, землеробством та тваринництвом [6]. Якщо вмирала людина чоловічої статі, але ще числилася за останньою ревізією як жива, то сім'я повинна була платити за неї оброчні гроші. В разі неможливості це зробити, сільська община повинна була взяти тягар на себе [7].
Мешканцями адміралтейських сіл для вільного пропуску в різні міста з метою заробітків, релігійних потреб давали спеціальні пропускні білети, причому "тільки надійним людям, котрі без сумніву можуть повернутися до колишнього житло" [8]. За найменші провинності мешканці адміралтейських сіл підлягали тілесному покаранню [9].
Морському відомству було невигідно, щоб на його підприємствах працювали вільнонаймані, а не адміралтейські поселенці, більш дешева робоча сила. Тому, згідно з "Высочайше утвержденным мнением Государственного Совета" від 3 лютого 1812 р., спочатку Охтенські, а потім Чорноморські адміралтейські поселенці були звільнені від плати оброчних грошей і призначені для робіт на підприємствах Морського відомства.
Кожне адміралтейське село, крім Богоявленська, було поділене на три рівні дільниці, мешканці яких направлялись на портові роботи в Миколаїв, Херсон та інші міста. Поселенці кожної дільниці мали працювати 3 місяці і змінюватися по черзі. Дільниці затверджувались загальною мирською ухвалою за зрівняльним правилом. Наприклад, працездатні мешканці чоловічої статі с.Калинівки були у 1812 р. поділені між трьома дільницями і направлені на адміралтейські роботи в Миколаївський порт (у першій дільниці було 88 чоловік, у другій і третій - по 89 чоловік). Якщо поселенці хворіли і не могли працювати, то змушені були відробити ці дні в інший час. Богоявленські поселенці були направлені працювати на суконну фабрику, яка знаходилась в їхньому селі. Мешканці адміралтейських сіл, які використовувались на портових роботах, повинні були харчуватись за свій рахунок. Якщо ж вони не мали свого провіанту, то з їх заробітку вираховували вартість харчування [10].
Наказами Головного командира Чорноморського флоту і портів адмірала О.С.Грейга від 10 липня 1825 р. і 9 грудня 1826 р. на підставі вищевказаного документу від 3 лютого 1812 р., а також "Высочайше утвержденного журнала Комитета гг. Министров" від 30 січня 1823 р. і "Мнения Государственного Совета" від 13 лютого 1823 р. із сіл Богоявленська, Воскресенська, Калинівки і Покровська працездатних чоловіків від 12 до 60 років направляли на адміралтейські роботи на суконну і парусну фабрики, які існували в Богоявленську. Після закриття цих фабрик у 1835 р. поселенців перевели працювати на інші підприємства Морського відомства. Мешканці двох адміралтейських сіл - Березнегуватого і Висунська у віці від 15 до 60 років працювали на Херсонському канатному заводі, в Миколаївському і Херсонському портах та ін. До робіт поселенці залучались таким чином: "В кожному адміралтейському селищі працездатних поселян розділити на три групи, одна поступала нароботу, а дві, що залишалися в селищі, займались обробітком їхніх орних полів, приготуванням всього необхідного для власного їх утримання". Робота була поставлена так, що кожна група змушена була відробити на підприємствах Морського відомства 12 місяців протягом трьох років [11].
Виконували поселенці, в основному, рядові роботи, тобто працювали чорноробами, змінюючись по черзі. Платили їм за цю тяжку працю при портах, згідно з "Высочайше утвержденным положением" від 3 лютого 1812 р., по 9 крб. за місяць. З 1854 р., в зв'язку з заміною паперових грошей на срібло, вони стали одержувати по 2 крб. 70 коп. за місяць. На Богоявленських казенних фабриках заробляли ще менше, тоді як директор цих фабрик мав платню 2 тис. крб. на рік. Гроші на оплату праці поселян відпускались із Головного казначейства Чорноморського інтендантства [12].
Від робіт на користь адміралтейства були звільнені жінки, а також, згідно з "Высочайше утвержденными докладами" від 7 серпня 1797 р. і 17 квітня 1808 р. та наказів Головного командира Чорноморського флоту і портів від 16 серпня 1810 р., 12 березня та 18 жовтня 1828 р., церковні та сільські старости з сім'ями і писарі з сім'ями. Коли врахувати, що старостами звичайно обирались найбільш заможні поселенці, то стане зрозумілим, що головний тягар повинностей лягав на бідняцько- середняцькі маси адміралтейських сіл. Нездатних виконувати адміралтейські роботи через каліцтва або хвороби направляли на легкі роботи. За найменші провинності карали фізично, штрафували. Переходити адміралтейським поселянам до 60 років у купецький або інший стан, згідно з "Высочайше утвержденным журналом Комитета гг. Министров" від 30 січня 1823 р., було заборонено [13].
Хоч за працю на підприємствах Морського відомства поселенці були звільнені від податків, земських грошових та натуральних повинностей, рекрутчини і від постійного квартирування військ, вони повинні були займатись улаштуванням поштових доріг, перевозити державні вантажі, давати підводи чиновникам. Щорічно з них стягували до 10 тис. крб., які йшли на оплату сільського апарату та різні потреби села. Деяку частину грошей на сільське самоуправління давали збори з ярмарків, які проводилися в селах, та торгівлі. Збиранням і розподілом грошей відала община. Нелегко було поселенцям утримувати запасні магазини, куди вони були змушені зсипати зерно. Мешканці адміралтейських сіл справедливо розцінювали це як одну з казенних повинностей, тому що вони цим