Життя поселенців проходило за суворими регламентаціями з боку Чорноморського адміралтейства, яке сприймало їх як своїх кріпаків, і навіть шлюби улаштовувало за своїм розсудом. Наприклад, поселянки не мали права виходити заміж за кріпосних, які належали поміщикам. Поділ господарства дозволявся тільки батькові з синами, які вже мали свої сім'ї, або брату з братом. Неодруженим синам це робити не дозволялось. В карних і цивільних справах поселенці були підпорядковані судовим установам Морського відомства, причому розгляд цивільних судових справ знаходився в компетенції доглядачів та сільських старост. Якщо хтось із поселенців захотів би побудувати собі будинок, він змушений був звернутись спочатку до сільського старости, який інформував про це офіцера-доглядача. Остаточно це питання вирішував управитель Чорноморськими адміралтейськими поселеннями. Мешканці адміралтейських сіл мали будуватись тільки на планових місцях і за планом (будинки повинні бути одного розміру - в довжину 30, а в ширину 15 сажнів), а не так, як кому забагнеться. За невиконання цього розпорядження (воно було надіслане доглядачам і сільським старостам у 1818 р. для керівництва) поселенцям загрожувало суворе покарання. Місце для будівництва будинку давалось тільки тим, хто мав свою сім'ю і не жив з батьками. Після досягнення 60-річного віку мешканці адміралтейських сіл звільнялись від всяких робіт на користь Морського відомства, їм дозволялось виходити із своєї общини. Такі поселенці передавали права на поземельні ділянки і будинки, які їм належали, своїм нащадкам або іншим поселенцям, але не стороннім особам, бо вся земля поселенців розглядалась як власність адміралтейства, що тільки знаходилась у тимчасовому користуванні мешканців адміралтейських сіл [15].

Тяжке соціально-економічне становище більшості поселенців призводило до того, що чимало їх тікало із сіл і підприємств, де вони працювали. Так, тільки по с.Воскресенську у 1795 р. значились в іменному списку 132 чоловіки, які самовільно, деякі з сім'ями, відлучались у різні місця мешкання. Втікачів ловили і під охороною відправляли на колишнє місце проживання. У 1821 р. для риття канав на дорогах із села Калинівки з'явилось замість 49 чоловік тільки 22, а богоявленські поселенці, які прибули на роботи, через декілька днів самовільно повернулись додому. Були навіть випадки, коли через тривалу відсутність деяких поселенців на роботі зупинялось виробництво на суконній фабриці в с.Богоявленську [16].

І все ж регламентації в адміралтейських поселеннях були не такі суворі, як у військових, де офіцери не дозволяли навіть розпоряджатись поселенцям власним майном, тоді як мешканці адміралтейських сіл у вільний від виконання обов'язкових робіт час мали можливість займатись торгівлею, ремеслом, чумацьким промислом, перевезенням вантажів і т.п. До того ж поселенці мали так званий "мирський капітал", котрий утворився із суми, щорічно асигнованої за винний відкуп, згідно з "Высочайше утвержденным мнением Государственного Совета" від 12 серпня 1818 р., а також за рахунок добровільного пожертвування мешканцями адміралтейських сіл в різний час на громадські потреби і продажу із запасних магазинів Богоявленська, Воскресенська і Калинівки хліба у 1855 р., під час Кримської війни. На початку 1860 р. загальна сума "мирського капіталу" склала 110513 крб. 61 3/4 коп. сріблом, який знаходився в Одеській конторі Державного комерційного банку (в цю суму не входили нагромаджені проценти). Із "мирського капіталу", за необхідністю, з дозволу Головного командира Чорноморського флоту і портів робились витрати на покупку поселенцям в неврожайні роки хліба та зерна для посіву (наприклад, у 1833-1834 та 1848-1849 рр.) та за особливим представленням, з дозволу ради адміралтейств, на улаштування в поселеннях різних громадських закладів. Ці витрати компенсувались за рахунок частини грошей, які заробили поселенці на адміралтейських роботах [17].

Об'єктивні закони розвитку країни, розклад феодально-кріпосного ладу, бурхливий розвиток капіталізму в Україні в першій половині ХІХ ст. поставили царизм перед необхідністю заміни примусової праці адміралтейських поселян вільнонайманою. 14 липня 1861 р. "Высочайше утвержденным мнением Государственного Совета" було скасовано залежність чорноморських адміралтейських поселенців від Морського відомства. Їм було надане право записуватись в міські або сільські стани на підставі загальних законів, колишні поселенці повинні були платити казні і земству податки та відбувати повинності. Самі ж адміралтейські поселення були перетворені в пригороди і підпорядкувались Миколаївському військовому губернатору. Ті із колишніх адміралтейських поселенців, які захотіли приписатись в пригороди купцями, міщанами, ремісниками, підлягали з судових справ відомству Миколаївського міського магістрату. Для завідування господарськими, громадськими та сирітськими справами в пригородах були засновані Богоявленсько-Покровська, Воскресенсько- Калинівська, Березнегуватсько-Висунська думи. До складу кожної входили приміський голова, два гласні та секретар. Громадські прибутки колишніх чорноморських поселян передавались для завідування цим думам з правом витрати їх, як і інші громадські міські суми. "Мирський капітал" поселенців розподілявся між пригородами Головним командиром Миколаївського порту, з затвердженням ради адміралтейств. Документи свідчать, що у 1869 р. цей капітал з дозволу Головного командира Миколаївського порту був перерахований по Миколаївському видатковому відділенню в депозит Миколаївського військового губернатора.

Земля, яка належала адміралтейським селам, була залишена за пригородами. Ділянки, зайняті під будинки, подвір'я, городи, сади поселян були передані їм в повну власність з правом передачі і відчуження стороннім особам. Польові землі, які знаходились в общинному володінні поселян, були