УДК 008 (477)

Стремецька В.О., Миколаївський державний гуманітарний університет ім. Петра Могили

Класифікація методів проведення українізації у 1920-30-ті pp.

У статті зроблено спробу створити чітку класифікацію засобів проведення політики українізації в 1920-30-ті роки. Автор виділяє ряд методів та підметодів у процесі здійснення українізації Для характеристики кожного методу автор використовує матеріали архівів та преси.

In the article the attempt is made to create a precise classification ofi means ofi realization of the policy ofi the Ukrainianization in the 1920-30's. The author singles out a number of methods and sub-methods during the realization of Ukrainianization. For the characteristics of each method the materials of archives and press are used.Методів, за допомогою яких втілювалась у життя політика українізації у 1920-30-ті роки, було досить багато. Деякі з них були більш уживаними й корисними, інші мали меншу популярність і результативність. Проблема класифікації цих методів має сьогодні важливе значення. У науковому плані вирішення цієї проблеми дає змогу повніше висвітлити історію тієї доби, чіткіше уявити усю багатогранність і різноманітність проводжуваної роботи у напрямку впровадження української мови, запобігти хаотичності у висвітленні українізаційних процесів. Подібне дослідження, на наш погляд, буде корисним і для практичного використання, оскільки надасть можливості чітко поставити завдання та методи їх реалізації у напрямку подальшої роботи щодо впровадження державної мови в усі сфери життя сучасного суспільства.

Сучасники українізаційних подій у своїх виступах, звітах тощо, як правило, змальовували українізацій-» методи, наводили наслідки їх ефективності, однак не робили спроби їх класифікувати. Не проводили такої роботи й у наступні роки. Навіть зараз, коли проблема українізації в цілому та її окремі компоненти вже піддалися ґрунтовному аналізові в численних статтях та дисертаціях, майже не приділялося спеціальної уваги українізаційним методам. Лише Г.М.Ва- сильчук у роботі, присвяченій процесу українізації вищих органів державної влади та управління України, в одному з розділів зробив спробу їх систематизувати [1].

Згаданий дослідник виділив шість основних методів, які використовувались для досягнення такої мети, як українізація державних структур вищого рівня: 1) метод навчання службовців українській мові; 2) переведення на неї діловодства; 3) законотворча діяльність, спрямована на посилення та закріплення українізації; 4) створення для співробітників україномовного оточення; 5) стимулювання службовців до вивчення української мови; б) метод контролю за станом українізації [2].

Після ретельного дослідження процесу проведення українізації у різних сферах життя у південному регіоні, ми доходимо висновку, що класифікація, запропонована Г.М.Васильчуком, є досить вдалою і може бути прийнятною як для будь-якої окремої сфери, у якій проводилася українізація (державний, профспілковий та партійний апарат, освіта, сфера культури), так і для всього українізаційного процесу в цілому. Однак вважаємо доцільним доповнити її та конкретизувати вказані методи. Таким чином, метою даної статті є створення чіткої класифікації методів проведення українізації у 1920-30-ті роки на основі аналізу матеріалів центральних і південних архівів та бібліотек.

Одним з найважливіших напрямків роботи під час проведення українізації була підготовка національних кадрів для профспілкових, партійних, державних організацій, а також для поповнення лав робітничого класу, службовців. Таким чином, вважаємо, що класифікацію Г.М.Василь- чука слід доповнити сьомим методом: збільшення частки українців за національністю у тих чи інших організаціях і серед населення, насамперед міського.

Тепер перейдемо до характеристики кожного з українізаційних методів окремо. У будь-якому з них можна виділити ряд окремих форм роботи (назвемо їх підметодами).

Метод навчання службовців українській мові включав у себе створення та діяльність різноманітних курсів, шкіл та гуртків по вивченню мови та українознавства. їх доцільно поділити на кілька категорій. За терміном навчання функціонували короткотермінові (3-5 місяців) та довготривалі (9 місяців) курси. У залежності від складу слухачів можна виділити загальні та професіональні курси. До останніх віднесемо ті, на яких навчалися переважно люди певних професій: службовці, робітники, вчителі, міліціонери, бібліотечні працівники, члени та керівники профспілкових та партійних організацій. Загальні курси - це ті, які об'єднували усіх бажаючих вивчати мову або основи українознавства незалежно від професії (наприклад, державні курси українознавства - далі ДКУ). У залежності від рівня підготовки слухачів розрізняємо курси для початківців та поглибленого вивчення. Окремо тут можна виділити повторні гуртки, які засновувалися для тих, хто уже вивчав, але забув українську мову (що мало тоді назву "рецидив української неписьменності"), або для тих, хто під час перевірки отримав третю категорію в оцінці знань. За джерелом фінансування діяли державні та приватні заклади по вивченню мови. Треба констатувати, що діяльність курсів, гуртків та шкіл була досить ефективною. Так, завдяки їх діяльності кількість осіб, що володіли українською мовою, збільшилася в Одесі з вересня 1925 р. до вересня 1926 р. на 60% [3]. Курс навчання, як правило, завершувався іспитом, який свідчив, що практично усі студенти засвоїли матеріал на високому рівні. Так, 80% випускників миколаївських ДКУ у березні 1929 р. знали мову на рівні першої та другої категорій [4]. Це досягалося завдяки, перш за все, якісному викладанню, адже на курсах працювали найква- ліфікованіші педагоги. Сприяла навчанню й та обставина, що в установах, де проводились заняття, були бібліотеки, які містили необхідну україномовну літературу. Звичайно, траплялися й "проблемні" студенти, серед яких в основному