Результати дослідження показали, що найбільш активна діяльність гуртків припадала на перший українізаційний період (1923-1925 pp.). Це й зрозуміло, оскільки у 1923 р. була запроваджена політика коренізації, вийшли закони, які передбачали вивчення та знання української мови, без чого не можна було влаштуватися на роботу, а то й зовсім втратити посаду. У наступні роки ця активність трохи уповільнилася. Причини були різні: значна частина громадян вже оволоділа мовою, в містах стала зростати частка українців завдяки притоку з сільської місцевості під час індустріалізації, на перший план виходили інші методи роботи. Однак це не означає, що вивчення мови припинилося. У 1926-1929 pp. створювалися та діяли центральні державні курси українознавства та їх місцеві філії, причому важливо, що ця діяльність переміщується в райони. Установи по вивченню української мови функціонували і на початку 1930-х років, але їх робота все більше формалізується і поступово вщухає у зв'язку з переорієнтацією пріоритетів у національній політиці в країні.

Курси, гуртки та школи можна назвати безпосереднім, прямим засобом навчання українській мові. Непрямими засобами вивчення можна також вважати види культурно-освітньої та іншої діяльності, які відносимо до методу створення україномовного середовища (див. нижче).

Другий метод - переведення діловодства установ на українську мову - складався з двох напрямів: українізація внутрішнього (обіжники, накази, службові записки, протоколи тощо) та зовнішнього (зносини з іншими, зокрема центр а- льними установами) діловодства. Документи або одразу складалися українською мовою, або перекладалися з російської на українську. Це, звичайно, передбачало володіння службовцями українською мовою. Іноді користувалися послугами перекладачів. Цей метод дав швидкий результат. Обстеження установ, яке проводилося в кінці 1925 p., показало, що діловодство більшої частини установ було українізоване на 80-100%, лише невелика їх кількість (переважно організації всесоюзного підпорядкування) зробила це у межах 0-25% [6]. Проблемами на шляху здійснення цього методу були недостатній рівень володіння українською мовою службовцями, внаслідок чого документація часто рясніла граматичними помилками, а також скарги на те, що центральні установи спілкуються зі своїми філіями російською мовою, через що останні також відмовлялися від українізації діловодства.

Третій метод - законотворча діяльність, спрямована на посилення та закріплення українізації. Можна виділити два рівні законодавчих актів, які стосувалися українізаційної діяльності: центральні та місцеві. До центральних відносяться накази ВУЦВК, РНК, НКО, ЦК та Політ- бюро КП(б)У, Центральної комісії з українізації, голів центральних установ. Вони визначали основні напрями діяльності, строки їх виконання, призначали відповідальних за їх здійснення тощо. До місцевого рівня відносимо накази, розпорядження, рішення губернських, окружних, районних виконавчих комітетів, відділів народної освіти, окружних, районних, відомчих комісій з українізації, голів місцевих установ та організацій. Як правило, постанови місцевого рівня дублювали центральні, а також спрямовували украї- нізаційну діяльність у періоди між виходами законів центральних органів (найважливіші серед останніх вийшли у 1923, 1925 та 1927 pp.). Іноді особливості того чи іншого міста, округи вимагали прийняття додаткових законодавчих актів, до яких можна віднести розпорядження про призначення перевірки знань службовців, про рівень українізації тих чи інших установ, про винесення догани за невиконання певною особою чи організацією вимог щодо проведення українізації. У разі постійного ігнорування укра- їнізаційного законодавства приймалися рішення про притягнення голови установи, яка була у "чорному списку", до суду. До речі, місцеві органи відрізнялися винахідливістю в плані запровадження каральних методів стосовно порушників (див. нижче).

Метод створення сприяючого україномовного середовища також об'єднував кілька підмето- дів. По-перше, це була українізація зовнішнього вигляду міст, а саме: написання оголошень, реклам, назв магазинів і т.п. українською мовою, українізація обслуговуючого персоналу, який безпосередньо контактував з населенням (кондуктори трамваїв, білетери, гардеробники в театрах, кінотеатрах та ін.). По-друге, важливою ланкою у цьому ланцюзі була українізація куль- турно-освітньої роботи: театрів, кіно, радіо, газет, бібліотек (українізація бібліотекарів та друкованої продукції), проведення організацій- но-масових заходів українською мовою, у тому числі організовувались зустрічі з представниками українського мистецтва, святкувалися ювілеї видатних вітчизняних діячів. По-третє, україномовне оточення утворювалося також завдяки українізації умов виробничої діяльності, робочого місця людини: видавалися накази про необхідність спілкування в установах українською мовою; нею проводилося діловодство установ, зібрання трудових колективів тощо. Як зазначалося, цей метод був засобом непрямого вивчення української мови службовцями.

Однак треба зауважити, що, незважаючи на певні досягнення, цей метод не дав бажаних результатів. Оголошення, таблички з назвами установ, крамниць, реклами, етикетки на промислових виробах перекладалися часто неграмотно або не перекладалися взагалі. Газети майже в кожному номері друкували накази місцевих окружних комісій з постійними вимогами про українізацію оголошень, етикеток, вивісок тощо. Міські газети південного регіону українізувалися лише у 1928-1930 pp., тобто досить пізно, щоб суттєво вплинути на процес українізації (до цього на українську мову переводилися лише сільські газети). У бібліотеках, незважаючи на щорічне збільшення кількості україномовної продукції, її відсоток у кінці 1920-х років так і не перевищив 50. В установах спілкування залишалося майже повсюдно російськомовним або відбувалося українською лише під час перевірок. Українізація паперів тут не могла мати великого впливу. Та й