У таких умовах особливі надії покладалися на наступний метод, а саме - на засоби стимулювання службовців до вивчення української мови. Вони були також досить різноманітними. На першому місці тут стояли накази про звіль- нєння службовців з роботи за незнання або ухилення від вивчення української мови. Іншим засобом було надання переваги україномовним претендентам на будь-яку посаду. Ці обидва заходи були передбачені як центральним, так і місцевим законодавством. Практикувалися також й засоби психологічного впливу, переважно на осіб, які не "бажали українізуватися". Вони здійснювалися шляхом розміщення анекдотів, шаржів, ганебних статей в періодичній пресі, критики під час засідань, зборів, зібрань, організації показових судів над адміністрацією "винних" установ тощо. Як уже зазначалося вище, мали місце й репресивні заходи, які вживалися в окремих конкретних випадках. Так, мабуть, у стані розпачу Миколаївська окружна комісія у 1927 р. призначає штраф у розмірі 300 крб. або ув'язнення на три місяці за невиконання її вимог щодо перекладання вивісок на українську мову [7]. Штрафи (до 5 крб.) призначалися й за те, що, наприклад, під час "суботника" української мови ("суботникомГ називався спеціально призначений деноь, коли усі мали розмовляти тільки українською мовою) хтось вживав російську. В установах Херсонщини практикувалася організація спеціальних "чергових по українізації", які стежили за вживанням української мови.

Про ефективність цих заходів говорити важко, оскільки жоден з них фактично не мав місця в практиці. До звільнення з роботи за незнання мови або за негативне ставлення до українізації призначали сотні, а звільняли реально - одиниці. Так, у Херсоні у 1925 р. ухвалили звільнити з посад 477 службовців, а фактично зняли лише 33 (в інших джерелах - 2-3 особи) [8]. Не зустрічалося й жодного випадку штрафів або ув'язнень за відмову перекласти вивіску на українську мову. Реально мали місце лише критичні замітки в газетах стосовно керівників установ, які перешкоджали українізації своєї установи, але це не мало великого виховного значення для останніх.

Контроль стану українізації здійснювався за допомогою таких заходів. По-перше, це фронтальні перевірки загального рівня українізації установ, у тому числі ступеня володіння мовою службовцями. Перевірки проводилися або за вказівкою центральних органів (така велика перевірка відбулася, наприклад, в кінці 1925 р. з метою підведення підсумків роботи за два роки та ефективності українізаційних законів, які вийшли у квітні та липні 1925 p.), або це було поточне обстеження місцевими комісіями з українізації. Районні комісії звітували перед окружною, окружна - перед центральною (до 1925 р. - губернською). Звіти повинні були відсилатися до вищих органів один раз на рік, у разі потреби - частіше. Місцеві комісії проводили перевірки установ, як правило, двічі на рік. Так, наприклад, Одеська ОКУ обстежувала різні організації міста у січні та вересні 1926 р. Це, очевидно, робилося для того, щоб мати можливість порівняти, як змінювався рівень знань протягом року. Результати вивчення даних перевірок привели автора до думки, що цей рівень постійно коливався. Так, протягом першої половини року діяли курси, і до літа службовці встигали оволодіти мовою на досить високому рівні. Тоді починався час масових літніх відпусток, коли люди втрачали придбані знання, після чого спостерігали т.зв. "рецидив". Восени знов починали працювати гуртки, внаслідок чого рівень знань піднімався й тривав до періоду річних звітів в установах, після чого знову падав. Так, у першій половині 192- б р. перша категорія знань службовців установ Одеси становила 12%, у другому півріччі - вже 2,5%, на початку 1927 р. - 3%, у липні 1927 р. - 1,3% [9].

Перевірка рівня знань службовців відбувалася у формі іспиту, який складався з усної та письмової частин. Відповідно до результатів службовців розподіляли на три категорії, де третя була найнижчою й передбачала повторне навчання на курсах.

Ще однією формою контролю були поточні перевірки слухачів після закінчення роботи курсів. Як зазначалося, вони давали високий результат, на відміну від перевірок в установах, де перша категорія, як правило, була мізерною.

Подібний контроль був корисною справою у тому сенсі, що не тільки виявляв рівень знань службовців, а й стимулював їх до вивчення мови або вдосконалення своїх знань, створював почуття відповідальності за проведену роботу. Однак частина службовців намагалася ухилятися від перевірок, переважно через недосконалість законодавства у цьому напрямку, яке робило вивчення мови необов'язковим для всіх. Таке траплялося, якщо, наприклад, особа вважалася цінним спеціалістом, або була хворою і мала довідку від лікаря. Це викликало таке негативне явище як симуляції, "липові" лікарняні тощо.

Своєрідною формою контролю за проведеною українізаційною роботою можна вважати й переписи: населення 1926 p., робітників та службовців 1929 p., партійних 1927 р. Вони дають змогу простежити, як змінювалася кількість осіб, що знали українську мову та вживали її, збільшення кількості українців серед населення міст, робітників, службовців, членів партії тощо. Так, наприклад, дані профспілкового перепису 1929 р. свідчать, що відсоток українців-робітників на Півдні коливався від 24% до 68%, розмовляли українською мовою близько 30% робітників, а володіли нею вдвічі більше [10]. У