українізації, були звернення В.І Леніна "Лист до робітників і селян Уіфаїни з приводу перемог над Денікіним" [5], резолюції і постанови партійних з'їздів тощо. Складається, однак, враження, що всі вони за своєю внутрішньою сутністю були більш пропагандистськими, аніж реально працюючими документами, їх уважний аналіз свідчить, що вони були зорієнтовані не на задоволення культурно-етнічних потреб народів, що входили до складу СРСР, а на прагнення радянської влади асимілювати ці народи у потрібному для неї напрямку для реалізації власних цілей.
Згідно з рішенням XIII з'їзду РКП(б) ЦК КП (б)У 22 червня 1923 р. прийняв постанову, в якій говорилося: "Намітити з осені поточного року перехід впродовж піврічного строку на українську мову викладання радпартшколи. Доручити Агітпропу через ДВУ та інші видавництва переглянути список видавничої марксистської літератури укршнською мовою. Організувати для керівних членів партії підвищеного типу курси українознавства. В частині преси перевести на українську мову селянські газети. Провести облік усіх членів партії, що володіють українською мовою, і використати їх в радянських партійних та професійних організаціях. Протягом року перевести роботу на українську мову в сільосередках, райпарткомах Усі зазначені заходи повинні бути проведені протягом року" [б].
Ідеологічна асиміляція українського селянина повинна була остаточно переконати його у перевагах комуністичних ідей. Але правда полягала у тому, що детермінований революцією 1917 р. процес розкладу історичної соціально-культурної ментальності українців мав патологічний характер і тому штучне вживляння пролетарської культури, навіть через мову, могло тільки поглибити цей деструктивний процес. Ментальні настанови українського села були цілковито протилежні тим, що пропонувало радянське керівництво в культур- но-політичній сфері.
Але детермінованість селянської психології, її нестійка революційна форма ще не вилучили зі свого середовища захисних, імунних якостей, які базувалися на дореволюційному церковно- народницькому вихованні. Соціалізація не могла відбутися до того часу, поки не сформуються притаманні їй стереотипи, а через них не сформується нова особистість - особистість пролетаря. Село було мало пристосованим для формування таких стереотипів. Нейтральне ставлення селян до радянської влади вказувало на те, що вони її не сприймають світоглядно. "Зростання заможності селянства стало визначальним чинником примирення з більшовицьким режимом, до якого воно ще якихось 8-10 років тому ставилося не лише підозріло, а і з недовірою" [7]. Саме в цьому полягав консенсус між радянською владою і селом, і саме через призму цього консенсусу слід розглядати вплив українізації на зміну ментальності селянства. Вона, як і кожне складне історичне явище, за своїми наслідками не носила однобічного характеру, і, з одного боку, це явище було прогресивним і сприяло піднесенню української культури, мови, національної гідності, з іншого - його політична, ідеологічна спрямованість, власне, передбачала денаціоналізацію та деукраїнізацію українського селянства, перетворення українця на слухняного солдата революції, на засіб досягнення вузькопартійної та ідеологічної мети.
У джерелах та працях, що присвячені цій проблемі, вказується переважно на філологічні аспекти українізації та її антропологічний фактор. Там зазначалось, зокрема, що кількість українців у лавах КП(б)У збільшилась з 24,5% до 54,8%. Газети та журнали Пролеткульту почали виходити українською мовою, на неї було переведено і все діловодство. Але така увага мовній проблемі переслідувала певні ідеологічні цілі. "Вірний учень Леніна - Сталін руками українців через українізацію спромігся розбудувати мережу партійних осередків як у містах, так і на селі, партійні одиниці існували в найменшому трудовому колективі, і саме партія вирішувала всі питання від глобальних до найдрібніших, до того ж тримаючи під контролем їх виконання" [8].
Потрібно відмітити, що сам розвиток українізації був певною мірою залежним і від внутріпартійної боротьби за владу, яка тривала в середині 20-х pp. Сталін та його найближче оточення, форсувавши проведення українізації, не лише здобули підтримку українських комуністів, але й, скориставшись реорганізацією партійного апарату, послабили позиції своїх опонентів. Після здобуття ними перемоги потреба в політичному маневруванні відпадає, і починається поступове згортання українізації. Добре ознайомлений з процесами, які виникають у зв'язку з піднесенням національної свідомості, новий генсек не міг не передбачити наслідків політики коре- нізації. Цілком слушним видається зауваження про те, що розширення прав союзних республік та розвиток національних культур не відповідали принципам побудови централізованої держави з її методами командно-адміністративного управління [9].
Не відкидаючи досягнень українізації, слід ще раз підкреслити, що українізація поряд з позитивними моментами мала і негативні. Одним із них був зовні малопомітний, але суттєвий процес секуляризації селянського менталітету, ставлення селян до своєї праці. Вона починає втрачати свої набуті віками сакральні риси. Натомість сакралізу- ється сама партія колоністів. Тепер вона бере на себе відповідальність за початок посівної і сінокосів, визначає кількість корів і свиней у господарстві.
Саме в період українізації починається втрата селянською масою тих ментальних настанов, що визначали його типологію у дореволюційний період. Найсуттєвіше полягає в тому, що нове покоління селянських родин вже не могло використовувати у формуванні своїх світоглядних відчуттів той ментальний матеріал, що був у розпорядженні їх батьків. Зовні зберігаючи притаманні українцям національні риси, внутрішньо воно вже несло в собі стереотипи іншого ґатунку. Не варто стверджувати, що українізація спромоглася створити пролетаризованого селянина Пролетарем він був лише зовні, позірно-офіційно, а в реальному бутті відсутність духовного виховання, духовно- релігійних впливів, що надавали національному життю певних неповторних