Корпоративні суб'єкти, банківський сектор і уряди країн третього світу, що мали потребу в додаткових коштах для розвитку, змушені були шукати їх не усередині країни, а звертатися до світових (американських, європейських) фінансових інститутів. У той же час для підтримки стабільності національної валюти центробанкам доводилося формувати валютні резерви, заморожуючи на своїх рахунках мільярди «порожніх» американських доларів.

Реальний сектор економіки також сформувався з істотними диспропорціями. У боротьбі за конкурентноздатність у рамках галузі компанії країн, що розвиваються, довгий час намагалися стримувати ріст ціни на свої експортні товари й обмежувати доходи трудящих. Таким чином, в економіках, що розвиваються, життєздатність виробництв початку забезпечуватися винятково за рахунок над експлуатації природних ресурсів і праці найманих робітників.

У результаті в глобальному масштабі сформувалися нові «ножиці цін». Сировина, продукція низького переділу, продукція АПК і легкої промисловості, традиційно складову левину частку експорту з периферії, почали критично відставати в ціні від продукції країн Заходу, де відбувалися серйозні структурні зміни в економіці. На передній план беззастережно вийшов сектор фінансів і послуг, що приносив величезні доходи. Це дозволяло західним країнам підтримувати паритет і навіть нарощувати споживання.

Під впливом фінансового капіталу життя всього світу почало динамічно мінятися. Фінансова глобалізація перетворила виробничий сектор і суспільство в заручників спекулятивного фінансового капіталу. Суспільство поступово перетворювалося з колективу індивідуумів у масу споживачів. «Життя в кредит, отриманий від банку» стало нормою для населення практично всіх розвинених і хоч і в меншій мірі урбанізованих територій країн, що розвиваються.

Замість принципів соціальної справедливості, гідної винагороди за працю в «новому світі» на п'єдестал був зведений споживчий стандарт.

У суспільно-політичних відносинах глобальний фінансовий капітал здійснив зміну представницької демократії на повсюдне введення режиму «керованої демократії» у країнах, що розвиваються. Суттю нової системи в третьому світі стала фактична узурпація влади декількома олігархічними групами, населення було відсторонено від прийняття важливих державних рішень і формування державного курсу. Всі демократичні процедури в країнах, експлуатованих фінансовою олігархією (вибори, референдуми), були вихолощені.

Якісно нова глобальна система фінансово - економічних політичних і суспільних відносин прийшла на зміну промислово-індустріальному капіталізму - наступила епоха глобального фінансового капіталу.

Спочатку здавалося, що нова система, у якій позичковий відсоток зведений в абсолют, дійсно стійка, а кризи, які одна за одною трясли країни, що розвиваються, - усього лише плід безтурботності національних урядів. Однак згодом ставало усе більше очевидним, що банки з механізму підтримки виробника перетворилися в інструмент збагачення олігархів. Саме банки стали основною ланкою в трастових і фінансових пірамідах. Банківський капітал відмовився фінансувати довгострокові проекти, що мають державне значення, інвестувати інноваційний науково-технічний розвиток.

Гальмування науково-технічного прогресу в масштабах усього світу й уповільнення впровадження якісно нових технологічних досягнень створили загрозу виснаження всіх відомих природних ресурсів. Причому це стосувалося не тільки вуглеводневої й мінеральної сировини, але й таких ресурсів, як прісна вода й родючий грунт. Саме непродуктивність фінансового капіталу, його прагнення до максимізації прибутків винятково за рахунок «позичкового відсотка» і породжена їм надексплуатація визначили колапс системи.

Передумови для першої повномасштабної кризи неоліберальної економіки з' явилися вже наприкінці вісімдесятих. Стимулювання споживчого бума в країнах себе практично вичерпало. У провідних західних економіках (наприклад, у Японії) з' явилися ознаки системного спаду, реальністю стала загроза тотальних банкрутств учасників системи. Однак розпад Радянської держави й світової соціалістичної системи майже на два десятиліття відстрочив черговий виток кризи.

Фінансова олігархія одержала величезні простори для освоєння: у перспективі - мільйони потенційних кредиторів, у найближчому часі - нові ринки збуту своєї продукції, уже зараз - джерела сировини й висококваліфікований кадровий потенціал. Після руйнування Радянського Союзу для фінансового капіталу наступило «золоте століття». У більшості пострадянських країн до влади прийшли режими, що ставлять своїм головним завданням інтегрування в систему глобального фінансового капіталізму. Громадяни цих країн стали потенційними жертвами кредитно-фінансових пірамід. Фактично так називані національні еліти, у тому числі й в Україні, кинули на вівтар особистого збагачення інтереси своїх країн і народів. У результаті вже на початку XXI століття світова економіка перетворилося у величезний міхур, що утворився за рахунок стрімкої емісії долара й залучення всі нових і нових країн і співтовариств у ланцюжок «кредитування - виробництво - кредитування - споживання». У країнах, що розвиваються, зокрема в Україні останнього років, активно кредитувалося не стільки виробництво, скільки імпорт готових товарів широкого вжитку. Кредити, які стали майже загальнодоступними, йшли в основному не в реальну економіку, а в сектор поточного споживання - покупку нерухомості, автомашин тощо.

Фінансова піраміда досягла свого піка. Ємність світового ринку фінансів роздулася на сотні трильйонів доларів. Розплатою стала глобальна інфляція. Ціни на природні ресурси, сільгосппродукцію з галопуючою швидкістю стрибнули нагору. Стало очевидно, що ріст цін (навіть при лояльних умовах кредитування) неминуче приведе до скорочення споживання, стагнації виробництва. При цьому ріст вартості природних ресурсів стримувався за рахунок не тільки економічного, але й відкритого силового тиску