Поряд з переліченими проблемами на перше місце поставала також проблема браку кваліфікованих кадрів та зростання плинності робітників. У зв'язку з цим, підвищення питомої ваги кваліфікованих робітників передбачалося забезпечити:

створенням при трестах, шахтах і заводах мережі навчальних курсів, на яких мали підготувати лише у IV кварталі 1943 року забійників - 5 тис. чол., прохідників - 3 тис. чол., бурильників - 1 тис. чол., монтажників - 200 чол., робітників різних будівельних спеціальностей - 1800 чол.;

відновленням та організацією в області мережі шкіл ФЗН вугільників та ремісничих училищ на базі шахт та підприємств Наркомвугілля з контингентом учнів по ФЗН 13500 чол. та по ремісничих училищах - 2800 чол. Проблему браку робочої сили передбачалося

розв'язати звичним шляхом - провести чергову мобілізацію і довести кількість робітників по комбінату «Ворошиловградвугілля» до 104 тисяч, з них безпосередньо залучити до видобутку, вивезення та завантаження вугілля 49 тис., відбудови шахт, житла та заводів - 55 тис., тобто, порівняно з червнем місяцем, збільшення кількості робітників передбачалося майже в 5 разів. Пам'ятаючи про проблему з плинністю кадрів, пов' язану з вкрай незадовільними соціально-побутовими умовами, перший секретар Ворошиловградського обкому КП(б)У запропонував, крім звичних та обов'язкових на той час заходів («масове соціалістичне змагання, особисті зобов'язання, найрішучіша боротьба з порушниками трудової дисципліни, дезертирами та дезорганізаторами виробництва»), зобов'язати особисто начальника комбінату «Ворошиловградвугілля» Поченкова, керівників трестів та директорів шахт відбудувати до кінця IV кварталу 1943 року 30 тис. м2 житлових та комунально-побутових будівель, а до 1 квітня 1944 р. ще 55 тис. м2 житла. Для цього було намічено організувати безпосередньо при комбінаті житлово- будівельний та промислово-будівельний трести, а також контору «Ворошиловградпроект»; у першочерговому порядку відбудувати Кадіївський, Родаківський, Антрацитівський, Верхньо-Дуванський цегляні заводи із загальним виробництвом 9,5 млн шт. цегли; Кадіївський та Краснолуцький шлакоблочні заводи із загальним виробництвом 1,2 млн шт. шлакоблоків; перевести у підпорядкування комбінату цементний № 2 м. Ворошиловграда, цегляний ім. П. Шмідта, вапняний на станції Мануйлівка заводи та Ворошилов- градську деревообробну фабрику.

Передбачалися і заходи матеріального стимулювання - введення акордної оплати праці для робітників та преміювання інженерно- технічних працівників від 0,5 до 3 розмірів посадового окладу.

Але, як засвідчила перевірка, проведена через рік, у грудні 1944 р., майже нічого з наміченого не було виконано. За весь 1944 рік для роботи на шахтах комбінату «Ворошиловградвугілля» прибуло робітників за мобілізацією, що повернулися з евакуації, демобілізованих з лав армії лише 67998 чол., замість запланованих, принаймні, 87 тис., а дезертирувало 16856 чол., вибуло за станом здоров'я 4570 чол., або майже третина прибулих [14].

Таке масове дезертирство було наслідком, як і раніше, перш за все, поганих житлово-побутових умов і виступало причиною зриву плану відбудови окремих шахт. Так, по тресту «Первомайськвугілля» на кінець року не були виконані плани відбудови таких основних шахт, як «Гідро-Іван», «Велетнь-Альберт», «4/5». Показово, що саме на цих шахтах були і найгірші побутові умови. Ось як характеризувала стан шахтарських гуртожитків спеціальна комісія: «У гуртожитках брудно, питна вода зберігається у відкритих відрах. Крім нар, жодної постільної білизни, рукомийників немає, відсутня камеру схову особистих речей; не краще і в їдальні. Брудно. Під час обідів величезні черги. Шахтарі не встигають на роботу. М'яса замість 30 грамів дають лише 20. Кухарки без халатів, фартухів. Медичного обслуговування немає». Тому і недивно, що з 3121 мобілізованого з Полтавської, Сумської та Харківської областей самовільно покинули робочі місця більше половини - 1573 робітника [15]. Загалом по гуртожитках тресту «Ворошиловградвугілля» не вистачало на той час: столів - 4941, шаф - 2070, тумбочок - 17049, ковдр - 10511, матраців - 19905, подушок - 36790 [16]. Навіть додаткові пайки за перевиконання плану видавалися далеко не в повному обсязі (більш ніж на третину менші). Звітуючи перед уповноваженим Держплану при РНК по Ворошиловградській області Масловим, помічник секретаря обкому Погребак відверто визнавав, що прихід на роботу у великій кількості нових робітників (штат працівників лише після експлуатації збільшився на 90 %) не відповідав темпам відновлення житлового фонду та забезпечення спецодягом і взуттям. Ця обставина призводила до зростання захворювань і була головною причиною неявок на роботу. За вересень місяць 1945 року загальна кількість невиходів на роботу по комбінату склала 100169 людино-днів,

них через травмування - 4302 людино-дні [17].

Намагаючись будь-яким шляхом ліквідувати нестачу робочої сили, на шахтах комбінату «Ворошиловградвугілля», як і на інших промислових підприємствах, широко застосовували примусову працю військовополонених. На Луганщині у 1944-1949 роках розташовувалося 6 таборів військовополонених, (у загалі на 80 табірних відділень), зосереджених поблизу основних та середніх шахт [18]. Виробничі завдання для цих таборів щомісячно збільшувалися на 25-30 %, а умови утримання зовсім не відповідали «Тимчасовому положенню про табори військовополонених» та постанові Раднаркому № 1798-800с про санітарне та медичне обслуговування військовополонених [19], [20]. Подекуди справи ставали настільки нестерпними, що вимагали втручання військової прокуратури. У доповідній записці від 30 квітня 1948 р. на ім'я військового прокурора військ НКВС Українського округу, полковника юстиції Семашка наводились такі факти. «Начальники шахтоуправлінь навмисно не виконують