Діяльність Дніпробугу була спрямована на те, щоб захистити споживача від експлуатації останнього з боку приватних торговців та підприємців. Утворивши спілку, селяни і частина міського населення відтепер могли прямо отримувати товари від виробників, а відсотки нарахувань на собівартість у вигляді прибутку спілка витрачала на членів товариства. Засновники й учасники спілки не втрачали свої гроші, бо вони залишалися на балансі Дніпробугу. Товариство постачало своїм членам доброякісний товар, використовувало правдиві міри ваги та обміру.

Завдяки утвореній спілці кошти, які раніше йшли на утримання окремих торговців, тепер залишалися в товаристві у вигляді прибутку.

Історичний шлях споживчої кооперації демонстрував те, що вона розвивалася, в більшості випадків, серед трудового робочого та селянського населення. Але Дніпробуг не лише займався постачанням товарів для своїх пайовиків, він також реалізовував їх серед усього населення відповідної території. Таким чином, спілка вирішувала і загальнодержавні завдання по встановленню економічного зв'язку між містом і селом, налагодженню тісних контактів між робітниками і селянами та усуненню ворожнечі між ними.

Уже на 1 жовтня 1922 р. в лавах Дніпробугу нараховувалося 22 кооперативних об'єднання з 19180 членами [3].

Така кількість низових організацій привела до розпорошення коштів, зростання накладних витрат. Кожне кооперативне об'єднання намагалося отримувати прибутки, однак закупівля товарів, їх транспортування, збереження, реалізація - все це вимагало великих грошей. Щоб отримати потрібний капітал низовому товариству, Дніпробуг видавав пільгові кредити своїм членам. Незважаючи на ці заходи, економічні можливості членів спілки були вкрай обмеженими, як наслідок загальних економічних умов, тому вони почали займатись обслуговуванням всього населення відповідних територій. Ця діяльність спричинила деяку зміну статутних завдань товариств, що викликало прийняття низки рішень Дніпробугу, в яких зверталась увага на це і вимагалося не порушувати оголошені принципи в майбутньому.

На початку 20-х років вся Україна вкрилася мережею споживчих товариств. Життя вимагало визначити статус цих організацій і Декрет Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів СРСР "Про споживчу кооперацію" від 20 травня 1924 р. [4] вирішив цю проблему. Величезна кількість товариств отримала свій правовий простір і могла тепер захищати свої права.

В 1925 р. у Миколаївському окрузі вже нараховувалося 59 кооперативних товариств, із них 5 змішаного типу, тобто поєднували в своїй діяльності декілька видів операцій. Пересічно в кожному товаристві, які входили до складу Дніпробугу, нараховувалося 100 пайщиків, із них 92% - чоловіки, 8%

жінки, за партійною приналежністю і соціальним становищем вони так розшаровувались: комуністів - 4,1%, незаможних селян - 61,6%, робітників і службовців - 8,2% [5].

Товариство в цей час мало 75 лавок, за допомогою яких населення отримувало товари.

Переважну більшість членів спілки складали безпартійні селяни чоловічої статі. На підставі цього можна зробити висновок, що Дніпробуг займався обслуговуванням саме села. Якщо миколаївським Робкоопом було кооперовано 9500 чоловік, то споживча кооперація лише в Миколаївському окрузі нараховувала 18814 кооперованих членів [6].

В органах управління Дніпробугом був інший склад: комуністів - 18,5%, незаможних селян - 55%, середняків

26,5% [7]. До керівних органів у більшості випадків входили селяни-середняки, які впевнено стояли на землі і їх господарство давало стабільний прибуток.

На Півдні України у 1923-1924 рр. економічне становище стабілізувалося, розширювалося виробництво товарів. Умови життя населення поліпшувалися, зростали його потреби, а допомогти задовольнити їх могла саме споживча кооперація. Місячні товарні обіги споживчої кооперації з жовтня 1923 р. по березень 1924 р. збільшились у містах на 302%, а на селі - 290% [8].

Такі темпи обумовлювалися не лише економічною ситуацією в Україні, а й вдалою структурою споживчої кооперації. Її нижчою ланкою стали єдині споживчі товариства, останні об'єднували і підпорядковувалися райспілкам, які, в свою чергу, входили до складу Всеукраїнської кооперативної спілки. Така структура дозволяла оперативно реагувати на потреби ринку, реалізовувати товари споживачам, з меншими накладними витратами за значно нижчими цінами, ніж у приватника, постачати своїм членам якісні товари, забезпечувати зв'язок між селянином та робітником.

Сільські кооперативні товариства у 1923 р. зробили націнки на товари, які надходили від робспілки: 20% при реалізації їх стороннім особам і 15% - своїм членам. Так члени товариств захищалися від надлишкових витрат.

Із самого початку своєї діяльності Дніпробуг приділяв значну увагу національним меншинам, враховуючи особливості Миколаївського округу. В 1923 р. у німецьких колоніях було організовано 4 товариства, обіг яких досягав 65 крб. на день у кожному.

А тепер давайте поглянемо на типовий баланс середнього єдиного споживчого товариства. В 1923 р. борги складали - 41%, пайові внески членів - 0,2%, прибутки - 36,3%, власні капітали - 22,5%. Цей баланс свідчив, що існування кооперативу спиралося на обіговий капітал, який формувався не від власних членів у вигляді паїв (0,2%), а за рахунок використання чужих капіталів, головним чином своєї спілки (41%) [9].

3 отриманого прибутку товариства сплачували 40% у вигляді податків, які підривали економічне становище спілок. Щоб покращити своє становище, споживчі товариства намагалися знизити накладання на роздрібні ціни і тим самим підвищити прибутки.

Зниження роздрібних цін ставало можливим не лише за рахунок витрат на апарат, а і в зв'язку з низькими процентними ставками по кредитах Дніпробугу. В економічній боротьбі перемогу отримував той, хто мав можливість запропонувати споживачу нижчі ціни, ніж конкуренти. В торгівлі