УДК 262.1 (091) (447.72) Тригуб О.П.

Революційні події 1905-1907 рр. і духовенство Херсонської єпархії

"Безрадісна картина! Сумні думки!... І не треба особливої проникливості, щоб довідатися про причину ненависті до духовенства, до монастирів. В усьому цьому бачимо злобний бунт сучасного "культурного" людства проти Христа. Чиїсь сильні руки здійснюють пекельний задум! Якась фантастична антихристиянська сила переслідує Христа і слуг Його!. І ця сила до цього прихована, зараз, після вдалих виступів, відкрито заявляє про себе". (Із виступів херсонського духовенства про революцію 1905-1907 рр.)

З того часу, коли наша держава набула незалежності і самостійності, почалися великі перетворення в напрямку відродження духовності і культури нашого народу. Закон про свободу совісті і релігійні організації в Україні, а згодом і новий Основний Закон України - наша Конституція - створили нові умови для розвитку на демократичних засадах діяльності церкви та релігійних організацій.

Україна споконвіків була і залишається християнською державою, а тому цілком справедливо, що історія християн взагалі, як предмет життя і ставлення до всього Святого-Божественного, стала об'єктом не тільки загальноісторичних, але й конкретних досліджень. Автор переконаний, що існування цивілізованої держави неможливе без основ християнської моралі.

Сьогодні вже є багато прекрасних робіт з питань історії християнства і церкви, її відносин із державною владою. Але найбільш суперечливим питанням, на думку автора, залишаються відносини російського духовенства до революційних подій, їх вплив на розвиток православної церкви, на погляди духовенства про реформацію православ'я у Російській державі. Саме це спонукало автора звернутися до питання про ставлення православного духовенства до революційних подій 1905-1907 рр. у Росії (на прикладі Херсонської єпархії, яка займала на той час майже весь Південь України).

До питання про взаємовідносини революції та духовенства почали звертатися тільки в радянські часи. Вже у 20-30-х рр. з'явилися перші праці з цього приводу. Вульгарно-соціологічний або, як писали в ті роки, "партійно-класовий" аналіз соціально- економічної бази церкви, внутрішньоцерковного життя та стосунків духовенства із владою виконував функцію ідеологічного забезпечення репресивної політики радянської держави щодо РПЦ. Ярлик контрреволюційності був тоді міцно навішений на православне духовенство, зокрема щодо ставлення його до революційних подій 1905-1907 рр. [1].

З часом характеристика діяльності духовенства у цей період стає більш об'єктивною, аргументованою та зваженою, продовжується накопичення фактичного матеріалу, але загальна думка про його "контрреволюційність" не залишає авторів [2]. Лише у кінці 80-х - на початку 90-х років змінюється оцінка взаємовідносин духовенства та революції [3]. Автор ставить метою у цій статті зробити різноплановий аналіз цих взаємовідносин, базуючись на друкованих матеріалах по Херсонській єпархії та загальновідомих фактах подій першої російської революції 1905-1907 років.

На початку ХХ ст. серед діячів церкви все ще утримувалось уявлення про революціонерів, що склалося приблизно в часи декабристів. Революційний рух вважався їм справою невеличкого кола молодих людей, що начиталися іноземних книг. Підвищення ролі релігії в житті суспільства та суспільного значення церкви, клерикалізація початкової освіти, відмова від "іноземних запозичень" в політиці, філософії, моралі, етиці - саме такі, як вважалося діячам церкви, найвірніші засоби боротьби з революційним рухом [4].

Втрата позицій православної церкви на Півдні України почалася ще в кінці ХІХ ст. Пасивність духовенства у духовному житті суспільства особливо чітко стала простежуватися у швидко зростаючих, при капіталістичному укладі, містах. Саме духовенство підкреслювало ці зміни у відношенні до релігії: "Що стосується м.Миколаєва, то в ньому за всі роки його існування, за записами духовних пастирів, нараховується близько 7 тисяч прихожан, коли населення доходить до 90 тисяч і тому духовної пастви у цьому місті немає і не було" [5]. Взагалі у звіті повідомлялося про Миколаїв, як місто, для якого характерні обман, крадіжки, грабунки та розбій. Православного російського купецтва не залишилося, бо не витримало конкуренції з євреями. Щодо іменитого чиновництва, то чоловіки відпочивають у клубах, а сім'ї або читають "релігію Толстого" з його казками, або займаються спіритичними сеансами. І лише міщани - головні відвідувачі церков.

Про населення Одеси, Херсона й Єлисаветграда - головних благочиннях Херсонської єпархії - повідомляється майже те, що й про Миколаїв. Єврейство, сильне своїм багатством по містах, спритне, вивертке та наполегливе у досягненні своїх цілей, діяло негативно на православне населення, особливо на представників нижчих класів. Але більшість населення єпархії (звісно мається на увазі, насамперед, сільське населення. - Авт.) все ж залишалося добрими християнами [6].

Таким чином, ми бачимо, що в менталітеті населення Півдня України проходили зміни, які виявилися особливо у мешканців міст у вигляді відходу від духовного життя та церкви, втратою віри у Бога та піднесенням на найвищий ступінь грошей та матеріальних цінностей. Але, як відмічалося вище, це стосувалося не всього населення, а лише її невеликої частки, інші ж залишалися "добрими християнами". Таким було становище православного життя єпархії Херсонської та Одеської на початку ХХ століття.

В той же час на початку ХХ ст. страйкова боротьба пролетаріату досягла нечуваного до цього часу розмаху. Особливо відчутно це відбилося на Півдні України, коли влітку 1903 р. більшість міст були охоплені страйковим рухом. Але духовенство єпархії не пожвавило своєї діяльності.

Криваві події січня 1905 р. у Петербурзі підштовхнули церковних діячів до більш активних дій.