Таким чином, ми бачимо, що керівництво єпархії, яке втілювало в собі ідеї основної маси духовенства, виступало за припинення не тільки страйків та збройних виступів, але й жорстоких єврейських погромів, які за неофіційними даними були заплановані поліцією. Православна церква чітко стояла на позиціях мирного урегулювання всіх спірних питань, не відкидаючи при цьому й реформування не тільки державного управління, а й церкви. Всі надії демократичних реформ РПЦ покладала на Державну Думу, яка мала втілити в життя усі ідеї реформаторів.

Вплив революції відобразився у страйках учнів Одеської духовної семінарії, що відбулися у жовтні- листопаді 1905 р., які вимагали демократичних змін у формах навчального процесу, у правах та обов'язках семінаристів і тільки за умови виконання цих вимог вони обіцяли повернутися до навчання [15].

У відповідь на ці вимоги 9 листопада Св. Синод пояснив, що питання реформування навчального процесу стоїть вже давно, і пообіцяв виконати головні вимоги у найближчий час: "У справедливій увазі до умов суспільного і церковного життя, що змінилося, до виниклих духовних потреб і вимог, що пред'являються до пастирського служіння, Св. Синод визнає цю реформу необхідною. Синод закликає не подавати петицій із цього приводу, не висувати вимог, припинити страйки і обіцяє позитивно вирішити головну вимогу учнів духовних семінарій - допустити їхніх вихованців у вищі світські навчальні заклади". Синод висловив упевненість, що учні духовно-навчальних установ зрозуміють, що вирішити це питання потрібно без поспіху і "продовжувать навчальні заняття на радість їхніх батьків", "а також на благо дорогої Батьківщини, що особливо потребує нині освічених і серйозних пастирів, вчителів та інших громадських діячів" [16].

Але керівництво семінарії "повідомляло, що у відповідності до постанови педагогічних зборів від 20-23 грудня 1905 року, заняття відновлювалися з 16 січня 1906 р. Усі вихованці, які бажали продовжувати навчання, повинні були з'явитися у семінарію, про що правління повідомляло кожного вихованця, за виключенням звільнених (особливо активних учасників страйку у жовтні 1905 р. - Авт.)". В той же час керівництво пояснювало, що "життя семінарії поки що буде визначатися нині діючим статутом духовних семінарій та іншими документами. Вихованці, які не побажають підкоритися нині діючим у семінарії постановам і будуть намагатися знову протестувати проти них і робити смуту в навчальному закладі, негайно будуть звільнені із семінарії" [17].

Вищесказане показує, що основна частина духовенства розуміла необхідність проведення демократичних реформ у системі церковної освіти, але для того щоб зберегти порядок у навчальному закладі та продовжувати навчальний процес, керівництво зверталося до суворих заходів, аж до виключення із семінарії.

Революційні події підштовхнули духовенство до скорішої підготовки документів з найбільш важливих питань реформування устрою РПЦ. Синод у кінці 1905 р. створив комісію з підготовки Всеросійського собору - "Передсоборного Присутствія", яка почала діяти 6-8 березня 1906 р. Понад 20 єпископів і стільки ж професорів богослов'я та церковної історії працювали над підготовкою законопроектів. Важливу роль тут грав архієпископ Херсонський та Одеський Димитрій (1839-1913), якого було призначено головою відділу з питання про склад "Помісного Собору" та про порядок розгляду та вирішення на ньому справ. Саме архієпископ Димитрій запропонував майбутню систему керівництва РПЦ - синодально- патріархальну [18]. Також обговорювалися питання про участь пастви у виборах єпископів, присутність у соборному представництві серед преосвященних мирян, самоуправління церковного приходу та надання йому прав юридичної особи та ін.

Торкалося духовенство і питань мовної політики. "Церковні відомості" від 1908 р. писали, що "37 "українофілів", серед яких 3 священики, внесли до Думи пропозицію про введення в народних школах південних та південно-західних губерній викладання "українською мовою". Це викликало гнів офіційного духовенства, яке стверджувало, що російський народ, який живе в південних та південно-західних губерніях, навіть слухати не хоче про "українську мову", яка була створена поляками та їх товаришами українофілами" [19]. Отже, саме внаслідок революції 1905-1907 рр., серед духовенства почали з'являтися ідеї "українізації", які в подальшому (1918 р.) приведуть до автокефальності православної церкви на території України.

Наведені факти свідчать, що духовенство стояло на шляху розуміння необхідності реформ як у державі, так і в церкві, хоча офіційно воно виступало проти революційних подій та розповсюдження соціалізму. Зокрема, у статті невідомого автора "Чи можна християнину бути соціалістом?" простежується позиція духовенства щодо цього питання з відповідною аргументацією. Автор виділяє загальні риси християнства та соціалізму:

а) засудження злих та несправедливих багатіїв; б) кожному по його заслугах; в) християнство підтримує того віруючого, хто своє майно добровільно продасть і роздасть жебракам; г) в монастирях ченці мають все спільне і нічого не мають свого.

У статті вказуються відмінності християнства і соціалізму: а) християнство - релігія, а соціалізм відкидає будь-яку релігію; б) християнство вказує, що всі нещастя - від гріха і треба боротися з тим злом, що всередині людини, а соціалізм гріха не має, треба боротися