УДК 281.9 (091) (477.73)

Балягузова О.Ю., Миколаївський державний університет ім. В.О.Сухомлинського

Політика державних органів щодо розколу УАПЦ (на матеріалах Півдня України)

У статті на основі широкої джерельної бази зроблена спроба розкрити політику радянських державних органів (ДПУ-НКВС) та комуністичної партії, спрямованої на розкол Української автокефальної православної церкви, наведено приклади реалізації цієї політики на території Півдня України. Висвітлюється діяльність духовенства УАПЦ, історія виникнення та діяльності нової церковної течії - "Діяльно-Христова Церква", боротьба між цими двома угрупуваннями. Автор доходить висновку, що розкол в середовищі УАПЦ був однією з основних причин незначної популярності автокефалії на Півдні України.

In this article the author makes an attempt to disclose a policy of Soviet state bodies (GPU (State political management) - NKVD - (National Commissariat of Internal affairs) and the communist party to split Ukrainian autocephalous orthodox church. On a wide sources' base, examples of realization of this policy in the South of Ukraine are given. The activity of UAOC clergy, a history of origin and activity of a new church current - "Actively-Christ's Church ", struggle between these two groups are highlighted. The author comes to the conclusion, that split in UAOC environment was one of the principal reasons of insignificant popularity of autocephalous in the South of Ukraine.Однією із малодосліджених проблем історії православ'я в Україні, й у південному регіоні зокрема, є питання розколу православної церкви та ролі в ньому органів державної влади та більшовицької партії. Незважаючи на те, що в останні роки цьому питанню приділяється все більше уваги (В .Пащенко, О.Ігнатуша, Л.Пилявець, А.Зінченко та інші) [1], питання залишається маловивченим, особливо у регіональному аспекті. Тому автор вважає за необхідне більше приділити уваги політиці державних органів, спрямованій на розкол Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), використовуючи матеріали та факти південного регіону.

На початку 1921 р., стурбований ростом популярності ідеї автокефалії, політичний відділ Всеукраїнської Надзвичайної комісії (з 1922 р. - Державного політичного управління), незважаючи на неодноразові заяви провідних діячів УАПЦ щодо лояльності її до радянської влади і схвалення Декрету про відокремлення церкви від держави, за розпорядженням ЦК КП(б)У від 28 травня 1921 р. розпочав "глибоку розробку автокефального руху у всеукраїнському масштабі" з метою збору відомостей про його контрреволюційність, зв'язок з петлюрівськими елементами та інші "злочини" [2].

Головну "розробку" вирішено було проводити у такий спосіб, щоб зсередини розколоти

УАПЦ. Про важливість даного питання свідчить той факт, що 13 лютого 1922 р. Політбюро ЦК КП(б)У, заслухавши доповідь І.Сухоплюєва та С.Буздаліна "Про автокефалістів", дало директиву Народному Комісаріату юстиції (НКЮ), щоб при вирішенні суперечок між автокефалістами та прибічниками російської церкви з "метою загострення боротьби, що виникла між ними, відкинути принцип більшості, даючи можливість і меншості мати свою церкву" [3].

Це рішення свідчить про намір більшовицької влади зіштовхнути між собою православні конфесії, використати цю боротьбу для їх дискредитації та антирелігійної пропаганди. "ДПУ за своєю постійною тактикою добре розуміло, - писав В.Липківський, - що треба знайти всередині УАПЦ... такі руки, які б її зсередини розкладали і руйнували. А коли ДПУ чого шукає, то невідмінно те й находить..." [4].

8-11 червня 1922 р. на Покровських зборах Всеукраїнської Православної Церковної Ради (ВПЦР) як офіційний представник від НКВС був присутній працівник московського ДПУ Серафимович. Крім нагляду за проведенням зборів, його метою були пошуки слабких місць у структурі УАПЦ, протиріч між керівниками, вербування агентури: інформаторів, таємних співробітників тощо. "Всім відчувалось, - говорив В.Липківський, - що це експерт, який має завданням відшукати слабе місце в УАПЦ, з якого краще почати її розклад і знайти в самій УАПЦ придатні для цього розкладу руки" [5].

Першими інформаторами були протоієреї Самсон Задорожний і Янушівський, єпископ Володимир Бржосньовський. Серафимович запрошував їх до себе додому, вів з ними тривалі розмови. У результаті з'ясувалося, що між ними та головою ВПЦР Михайлом Морозом не було єдності і згоди, який вимагав, щоб його поставили єпископом, а більшість членів Ради були проти цього [6].

Для розколу було вирішено створити опозиційну групу на зразок церковного братства і вже на другому засіданні Покровських зборів єпископ В.Бржосньовський виступив із заявою від "Гуртка прихильників радикальних церковних реформ", в якій обвинувачував УАПЦ у застої, омертвінні тощо. Під заявою стояли підписи Бржо- сньовського, Янушівського і Задорожного [7].

У зв'язку з цим ЦК КП(б)У та ДПУ активізували роботу, спрямовану на розкол УАПЦ. Головний ідеолог та пропагандист України Іван

Сухоплюєв писав: "Група священика Задорож- ного повинна об' єднатися, зібрати сили, щоб викликати формальний розкол української автокефальної церкви" [8]. Для такого об'єднання вирішено було використати братство "Церква Жива", що було створене ще в 1919 р. і зареєстроване Київським губревкомом 3 лютого 1920 р.

У статуті братства відзначалося, що воно створюється з метою влаштування "нового устрою життя православної української церкви в дусі першого християнства і Божого Слова і взаємної межі членами товариства моральної і матеріальної допомоги", а також "утворення умов, які давали б змогу українській православній людськості молитись Богові як у св. Храмах, так і вдома рідною мовою..." Для здійснення цієї мети братство планувало заснування