шкіл, курсів для підготовки священиків, членів причту і диригентів; організацію перекладу українською мовою Біблії, богослужбових книг і видання своєї періодики. Крім того, воно мало на меті утворити власні підприємства - книгарні, свічкарні, крамниці для продажу товарів церковного вжитку, а також проводити виставки і концерти, лекції на релігійні теми [9].
За своїм національним спрямуванням, метою, поглядами на церковний устрій братство "Церква Жива" цілком відповідало духові Української автокефальної церкви. Тому природно, що після Всеукраїнського православного церковного собору восени 1921 р. майже всі його члени влилися до УАПЦ. Однак у жовтні 1922 р., при діяльній участі державних органів, братство відновлює свою діяльність як самостійна церковна структура. До нього ввійшли ті, хто був незадоволений станом справ в УАПЦ і, як правило, співпрацювали з ДПУ.
Серед причин такого невдоволення фундатори братства називали боротьбу митрополита УАПЦ Василя Липківського з головою ВПЦР М.Морозом за керівництво церквою, незаконну хіротонію на єпископа священика Пивоварова, "стадне висвячення на священиків та дияконів багатьох недостойних осіб", невідповідність морального стану частини єпископів та священиків високості пастирського служіння [10]. На думку ж Василя Липківського головною причиною згуртування у братство, яке з часом стало зватися Діяльно-Христовою церквою (ДХЦ), було необрання його членів до складу ВПЦР.
Мала рада ВПЦР, прагнучи уникнути розколу, 8 листопада 1922 р. визнала, що між стату- том "Церкви Живої" і догматами УАПЦ немає ідейних розходжень, і доручила організаторам братства зареєструвати його у відповідних державних установах під назвою "Церква працюючих" [11].
Проте ця дія автокефалістів не змогла зупинити розкол. 2 січня 1923 р. у доповіді до ЦК КП(б)У "Короткий огляд "Про духовенство" відзначалося, що "за останні два місяці помічається розкладання автокефального руху. Ще на Всеукраїнському з' їзді, що відбувся у жовтні в Києві, представники створеної нами групи (виділено нами. - О.Б.) "Братства Жива Церква" виступили з декларацією і залучили багато прихильників... Тепер по всій Україні ця група веде сильну агітацію і пропаганду проти верхів автокефального руху... Автокефальний рух, одержуючи сильний натиск ззовні, з боку обновленського руху, зсередини, з боку групи "Братство Жива Церква", йде до повного розкладу, незважаючи на те, що він збирає усі свої сили, щоб зробити останній опір" [12].
Відновивши за допомогою своєї агентури братство, ДПУ як в центрі, так і на периферії починає примушувати автокефальні громади перереєстровувати свої статути на прибічників "Церкви Живої", щоб отримати контроль над парафіями УАПЦ. 23 червня 1923 р. на Пленумі ЦК КП(б)У приймається рішення про посилення братства за рахунок "петлюрівської" автокефальної церкви, оскільки воно "вносить у свою боротьбу елемент політичної підтримки радянської влади" [13]. На документі рукою секретаря ЦК КП(б)У Е.Квірінга було зазначено, що "постанова є таємною директивою губкомам та окружкомам" [14]. Також було направлено директиви і адміністративним органам НКВС, які мали "почати проводити розкол в середовищі автокефалії" у тісному контакті з відповідними органами: ДПУ та окружними комітетами КП(б)У [15].
З отриманням таких директив Миколаївське ДПУ розпочало "розробку" щодо розколу парафій УАПЦ на території округи. Для цього було завербовано протоієрея Свято-Григорівського собору в Миколаєві Миколу Гурича, який навес- ні-влітку 1923 р. розгорнув свою діяльність і, користуючись відсутністю єпископа, утворив самочинно організацію на зразок братства "Церква Жива", облудним шляхом зібравши
* Надалі Микола Гурич не тільки відійшов від церкви, а й поч місцевій газеті масу публікацій, закликаючи до боротьби з рез підписи у причту [16]. У Миколаївському Кафедральному соборі серед прихожан утворилося два табори: так званих "пилипівців", що підтримували єпископа Пилипа [Бучила], і тих, які йшли за священиком Гуричем - "миколаївців". Останні були в більшості, й до них примикав увесь причт церкви [17]. Причиною цієї боротьби державні органи вважали "орієнтацію частини духовенства на платформу "Церкви Живої" [18].
Розкол остаточно оформився восени 1923 р. "Миколаївці" звинувачували "бучиловців" у тому, що "вони менше усього займаються "питаннями віри християнської" й схильні до " зміцнення себе в вірі національно- петлюрівській" [19]. Пристали до братства і парафії Нової Одеси та села Михайлівки. У листі Миколаївської повітової ради до ВПЦР від 23 жовтня 1923 р. повідомлялося, що священик Павло Євдокимов стоїть на ґрунті "Церкви Живої" і говорить, що нібито вона заснована "з волі ВПЦР, митрополита Василя" [20]. На платформі братства стояв і священик Михайлівської парафії Пономаренко.
Єпископ Бучило змушений був залишити Миколаїв і в кінці жовтня 1923 р. переїхав до Києва, де проінформував ВПЦР про події в Миколаєві і відмовився повернутися назад. Пізніше він зробив невдалу спробу пройти до Київської церковної ради, після чого у 1924 р. зняв із себе сан і зайнявся кооперативною діяльністю [21].
Незважаючи на те, що громада Гурича отримала від окрадмінвідділу дозвіл на оренду храму, парафіяни поступово почали відходити від УАПЦ, результатом чого стало погіршення матеріального стану духовенства. Це змусило Миколу Гурика, Павла Євдокимова та Василя По- номаренка в серпні - листопаді 1924 р. зректися сану і зайнятися цивільною діяльністю [22].
За подібним сценарієм розгорталися справи і в Одесі. Тут розкладницьку роль виконував протоієрей Кирило Підчашинський [23], але справа не набула такого розголосу, як на Миколаївщині. Одеський губліквідком відібрав ключі від Покровського собору і пообіцяв повернути їх лише тоді,