и активну участь в антирелігійній роботі, друкуючи в - О.Б

25 травня 1924 р. Одеське ДПУ у доповіді "Про стан церковного життя" із задоволенням повідомляло, що "за останній час серед автоке- фалістів намічається розкол шляхом створення прогресивної групи "Братство автокефальних обновленців". Такі групи вдалося створити в Миколаївській і Єлисаветградській округах та Одесі" [26]. Для закріплення отриманих результатів органами ДПУ були вжиті заходи для поглиблення розбіжностей між лідерами УАПЦ - Липківським, Чехівським, Потієнком, Ярещен- ком, з одного боку, і організаторами братства - єп. Тарнавським, Янушевським і Бржосньовсь- ким, з другого" [27].

Для посилення розколу в 1924 р. органами ДПУ було організовано ліве крило УАПЦ під назвою "Діяльно-Христова Церква (ДХЦ)" із осіб, незадоволених політичною лінією ВПЦР по відношенню до влади [28], та у Києві був організований її керівний центр губернського масштабу.

Ці "заходи" були досить дійовими - протиріччя між ВПЦР, митрополитом В.Липківським, з одного боку, і керівництвом братства, з другого, дедалі загострювались. А коли в органах радянської влади на початку 1924 р. був зареєстрований статут ДХЦ, Великі Микільські збори УАПЦ (25-30 травня 1924 р.) поставили перед нею вимогу, "щоб братство не називалось церквою і щоб не мало безпосередніх зносин з органами держвлади, а в разі потреби зносилось з нею лише через керуючі органи УАПЦ". В разі невиконання протягом місяця цього рішення ДХЦ погрожували виключенням із складу УАПЦ [29].

Але Діяльно-Христова церква вже міцно стала на шлях розколу, і позиція її мала могутню підтримку. Тож, природно, братство не тільки не виконало цього рішення Великих Микільських зборів, але й 11 вересня 1924 р. оприлюднило відозву до віруючих УАПЦ за підписом В.Бржосньовського, П.Тарнавського і К.Яну- шівського [30], де автори заперечували звинувачення керівників УАПЦ в тому, що Братство ДХЦ не хоче єдності з Малою Радою ВПЦР на чолі з її митрополитом і являє із себе окрему церкву, не українську православну, а "живу"; що братство заснувалося всупереч волі УАПЦ, нібито з ініціативи та наказу радянської державної влади, яка має на меті "зруйнувати вщент всяку релігію і віру, і зокрема знищити УАПЦ", і тому воно є ворог УАПЦ [31].

На початку 1925 р. ВПЦР передала справу керівників ДХЦ - єпископів В.Бржосньовського і П.Тарнавського, протоієрея К.Янушівського, які підписали відозву, до Вищого церковного суду. Останній розглянув цю справу 11 лютого і вирішив виключити цих трьох діячів ДХЦ зі складу УАПЦ. З цього часу ДХЦ уже відкрито діяла як окрема церква. Вона активно почала переводити на свій статут окремі парафії УАПЦ.

Активізували свою діяльність і органи ДПУ, які приступили до підготовки через Київську губраду ДХЦ Всеукраїнського з' їзду усіх сил, опозиційних ВПЦР і В.Липківському [32]. З'їзд відбувся у жовтні 1925 р., де засудив керівництво УАПЦ та митрополита В. Липківського і зажадав передачі церковної влади обраній на цьому з'їзді раді Всеукраїнської спілки братських об'єднань, яку очолив К.Янушевський. Новост- вореному органу, який одержав назву ВПЦР- ДХЦ, доручалося скликати не пізніше травня 1926 р. Всеукраїнський православний собор УАПЦ. ДПУ не без задоволення інформувало ЦК КП(б)У, що діяльність церковного керівництва контролюється. На думку ДПУ, боротьба в автокефальній церкві найближчим часом буде вестись між лояльними елементами та політиканами на чолі з митрополитом В.Липківським. Розкольницька акція ДХЦ отримала високу оцінку більшовицької преси [33].

Треба відзначити, що коштів на ці акції держава не шкодувала. Згідно з "Кошторисом витрат по роботі ДПУ серед релігійних угрупувань на перше півріччя 1926 р." на утримання 90 таємних співробітників по УАПЦ та ДХЦ виділялося 10800 руб., в середньому кожному по 20 руб. на місяць, крім того, передбачалися кошти на роз' їзди і відрядження [34].

У "Поясненні" до кошторису вказувалося, що у ДХЦ цілком відсутня будь-яка матеріальна база, аудиторія у її священиків мізерна, єдиним стимулом в їх роботі можуть бути тільки гроші [35]. Гроші на утримання інформаторів у керівних органах автокефальної церкви призначалися для забезпечення проведення церковної політики, при цьому ДПУ вказувало, що ВПЦР- ДХЦ воно керує, а у ВПЦР-УАПЦ доводиться утримувати винятково агентуру з метою одержання необхідної інформації [36].

Тим часом, за всебічної підтримки з боку партійних та радянських органів, ДХЦ розбудовується як самостійна релігійна організація. На Півдні утворюється 2 церковні ради: в Першо- травенській й Зінов'ївській округах на її платформу перейшло 8 парафій [37]. Усі вони знаходилися під цілковитим контролем ДПУ. 25 грудня

р. у соборі Михайлівського Золотоверхого монастиря була проведена хіротонія на єпископа Новомиргородського і Зінов'ївського Теофана Хомжі [38]. Херсонським владикою ДХЦ став Василь Пшеничний, за виразом В.Липківського, "людина аморальна і якась зарозуміла... невідомо, де дівся" [39].

В 1926 р. Миколаївське ДПУ, доповідаючи про результати своєї роботи, вказувало: "Українська автокефальна (липківська) церковна течія поширення в окрузі не має, і тенденції, що місцями спостерігаються до українізації церкви, можна буде порівняно легко направити по руслу ДХЦ" [40]. На той час, за офіційними даними адмінорганів, в Миколаївській окрузі нараховувалося лише дві парафії УАПЦ: одна - лип- ківського напрямку і одна - ДХЦ [41]. Загалом у

- на