Про методи залучення віруючих і священнослужителів до Діяльно-Христової Церкви свідчить лист священика Ново-Одеської парафії Анатолія Ставровича від 16 лютого 1926 р., у якому говориться, що його викликали до Миколаївського ДПУ і протягом 3^2 години переконували стати на бік обновленської течії, обіцяючи в нагороду передати всі тихонівські храми в окрузі ДХЦ [44].

Липківська ВПЦР повела посилену агітаційну кампанію проти ДХЦ, удаючись до провокаційних методів, звинувачуючи її в продажності радянській владі, у зв'язках з ДПУ тощо. Липкі- вці вдалися до залякування рядових священиків УАПЦ і прихожан. За свідченням ДПУ, "подібна тактика липківців примусила багатьох активних діячів УАПЦ і віруючу людність, опозиційно налаштованих раніше до липківської ВПЦР, зайняти вичікувальну позицію" [45].

Головним недоліком у діяльності ВПЦР- ДХЦ була відсутність достатнього активу працівників та матеріальних коштів для роботи, внаслідок чого багато хто з діячів ДХЦ жив майже впроголодь. Бракувало засобів для видання відозв, літератури тощо [46].

Саме тому і виявилось, що спроба розкласти УАПЦ через братства не досягла мети. Їх представники з Миколаєва і Одеси заявили, що вони підписали статути, аби здобути собі храми, але ні про яке відокремлення від УАПЦ в них і думки не було, вони вважають себе українськими парафіями, живуть на підставі канонів УАПЦ в повній згоді з її керівними органами [47].

У кінці 1926 р. потреба державної влади в ДХЦ значно зменшилась, а далі і зовсім відпала, тому було створено Комісію для розробки умов повернення ДХЦ до УАПЦ і на Великих По- кровських зборах 29 жовтня 1926 р. прийнято постанову, що "існування в УАПЦ Братства ДХЦ в сучасних умовах життя Церкви непотрібне. Зарахування до складу УАПЦ парафій, що вважають себе належними до ДХЦ, бажане. Для цього зазначені парафії повинні оформити справу через свої загальні збори і протокольну постанову про зарахування їх до УАПЦ" [48].

21 січня 1927 р. відбулося ліквідаційне засідання ради спілки релігійних громад ДХЦ під головуванням єп. Ширяя, на якому ухвалено передати всю справу по керуванню ДХЦ до ВПЦР, про що оповістити всіх священиків і парафії ДХЦ.

Президія ВПЦР на засіданні 25 січня 1927 р. прийняла до відома цю ліквідаційну ухвалу ДХЦ і звернулась до Київського окрадмінвідді- лу з проханням повідомити ВПЦР про остаточну ліквідацію Статуту Братства ДХЦ [49].

Протягом 1927 р. повертаються у лоно УАПЦ і парафії ДХЦ південного краю: Новомир- городська, Грецька м. Зінов' ївська, Новоодеська, сіл Гвоздавки, Бакші на Першотравенщині та інші. Зазначимо, що для Півдня розкол УАПЦ набув руйнівного характеру. Частина священиків, яких і так бракувало в цьому регіоні, в середині 20-х років зняла із себе сан, що привело до зменшення парафій ДХЦ-УАПЦ з 26 на початку 1927 р., разом з парафіями ДХЦ-УАПЦ на Півдні мала 26 парафій, до 17-18 у 1928 р. за рахунок відходу їх від УАПЦ взагалі.

Як свідчить наведений фактичний матеріал, невелика популярність УАПЦ в регіоні була породжена не лише зросійщеністю населення, консерватизмом духовенства, на чому наголошує більшість сучасних дослідників історії УАПЦ, а й розколом у її середовищі і, відповідно, міжконфесійною ворожнечею, яка давала додатковий матеріал для антирелігійної пропаганди серед населення і відштовхувала віруючих не лише від УАПЦ, а й від православної церкви взагалі. Саме розкол був однією з основних причин, що привели до порівняно низької популяр-

Література

Ігнатуша О.М. Українська автокефальна православна церква (1917-1930 рр.): Автореф. дис. ... кі.н.: 07.00.02. - Історія України. - Запоріжжя, 1993; Його ж. Чому розкололось православ'я України? (характер конфліктів 20-х - початку 30-х рр. ХХ ст.) // Грані (Дніпропетровськ). - 2002. - № 1. - С. 79-83; Пащенко В.О. Держава і православ'я в Україні: 20-30-ті роки ХХ ст. - К., 1993; Його ж. "Ніч минула, а день наблизився.": держава і православ'я в Україні: 20-ті роки. - К., 1994; Пилявець Л. Хрещениця ДПУ. З історії діяльно-христової церкви // Людина і Світ. - 1992. - №. 5-6. - С. 26-29; Зінченко А.Л. Благовістя національного духу (українська церква на Поділлі в першій третині ХХ ст.). - К.: Освіта, 1993 та багато інших.

Лаврик Г.В. Політика Радянської держави щодо православної церкви в Україні (1917-1923 рр.): Істо- рико-економічний аспект: Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / Полтавський держ. педагогічний ін-т ім.

Г.Короленка. - Полтава, 1996. - С. 58.

Центральний державний архів громадських організацій України (далі - ЦДАГОУ), ф. 1, оп. 20, спр. 987, арк. 56.

Липківський В., митр. Відродження церкви в Україні. 1917-1930. - Торонто: Укр. вид-во "Добра книжка", 1959. - С. 162.

Ibidem.

Леонтий (Филиппович), архиеп. Украинские шовинисты и самосвяты // Русский Пастырь. - 1995. - № 22-23. - Джерело: http://ua.mrezha.ru/ samosvyats.htm

Липківський В. Вказ. пр. - С. 163.

ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 20, спр. 1450, арк. 85.

Пилявець Л. Хрещениця ДПУ. З історії діяльно- христової церкви. - С. 26.

Центральний