УДК 316.346.2 - 055.2 (477) "1991-2001"

Бушин М.Ї., Лисенко A.I., Черкаський державний технологічний університет

Жіночий рух в Україні у період десятиріччя української

державності (1991-2001 pp.)

Стаття присвячується функціонуванню жіночих організацій на теренах України у перше десятиліття української незалежності. Разом з тим розглядаються пробле*ш українського жіночого руху та шляхи 'їхреалізації на сучасному етапі.

The article is devoted to the functioning of women's organizations in Ukraine during the first ten years of its independence. At the same time the problems of women's movement and ways of its realization at the present stage are examined.90-ті роки XX століття ввійшли в історію України як роки, позначені значними потрясіннями і змінами як у політичній, економічній, соціальній, так і духовній сферах. Саме в 1991 р. постала незалежна Україна Здобуття незалежності є переломним моментом в історії кожної країни, і тому в умовах існування самостійної незалежної української держави дослідження історії України XX століття буде неповним без якісного висвітлення тієї важливої ролі, яку відіграє жіноцтво в житті країни, адже у час творення та розбудови української держави важливою складовою забезпечення соціального прогресу є творення відносин партнерства на основі рівності чоловіків і жінок, що є однією з умов стійкого розвитку суспільства, яке ставить на чільне місце інтереси людини.

Специфіка проблеми спричинила появу досліджень, присвячених окремим її аспектам. Висвітленню питань, що стосуються основних положень жіночого руху, присвячені роботи JI.Смоляр, І.Жеребкіної, Т.М.Мельник [1]. Жіноча проблематика займає чільне місце в працях О.В.Стяжкіної, О.Ярош, М.Богачевської-Хомяк [2] та інших дослідників сучасної історії України. Автори цієї статті ставлять за мету, враховуючи здобутки української історіографії, розглянути проблеми українського жіночого руху та шляхи їх реалізації на сучасному етапі.

Згідно з частиною третьою ст. 24 Конституції України рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок; встановленням пдасійних пільг тощо [3]. Ці положення відповідають міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., до якої нарівні з більш ніж ста країнами приєдналась і Україна. На сучасному етапі державотворення Україна приєдналася до міжнародної конвенції "Про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок" і взяла на себе зобов'язання вживати відповідних заходів у політичній, соціальній і культурній сферах, включаючи законодавчу, для забезпечення всебічного розвитку і прогресу жінки. Актуальність діяльності неурядових жіночих організацій, динаміка їх розвитку сприяють удосконаленню законодавства та правових механізмів, які забезпечують поліпшення становища жінок, утверджують рівноправність у суспільстві.

Принцип рівних прав чоловіків та жінок закріплено не лише в Конституції України, айв інших законодавчих актах: Кодексах про шлюб та сім'ю, про працю, Кримінальному, Кримінально- процесуальному, Цивільному, про адміністративні правопорушення, Законі України "Про підвищення соціального статусу жінок в Україні" від 25 квітня 2001 р., в якому, зокрема, зазначається: "З метою поліпшення становища жінок, підвищення їх ролі у суспільстві, забезпечення сприятливих умов для розкриття їх інтелектуальних і творчих здібностей, формування демократичного світогляду громадян:

1. Визначити одним із головних напрямів діяльності органів виконавчої влади реалізацію державної політики щодо поліпшення становища жінок, створення більш сприятливих умов для забезпечення жінкам рівних з чоловіками можливостей брати участь у політичному і суспільному житті держави" [4].

Протягом багатовікової історії українського народу жінки відчували себе нерівноправними порівняно з чоловіками, оскільки вони були практично обмежені у використанні більшості прав і свобод, зокрема, громадянських, політичних, економічних та культурних, незважаючи на те, що робилися спроби впровадити ідею рівноправності в законодавчу базу.

Хоча раніше не приділялося значної уваги проблемам жіночого руху, і він як такий, вважають деякі дослідники, не існував, все ж таки з впевненістю можна стверджувати, що український жіночий рух нараховує більше ста років. На зламі XIX і XX століть в ньому працювали відомі жінки того часу, імена яких знайомі багатьом з нас - Софія Русова, Марія Грушевська, Надія Суровцева. Вони тісно співпрацювали з Міжнародною жіночою радою, міжнародними жіночими організаціями. Але після політичних змін, які сталися в історії України на початку 20-х років (ліквідація Української Народної Республіки) припинилося співробітництво українських жінок з міжнародними організаціями. І лише зі здобуттям державності громадські організації, серед яких з'явилися і жіночі, почали відроджуватися в Україні.

Оскільки специфіка розвитку жіночого руху кожної країни визначається соціокультурним середовищем суспільства, характером здійснення соціальних та економічних перетворень, можна говорити про те, що стан жіночого руху в Україні є відображенням загального становища в державі.

Трансформація існуючих та поява нових жіночих організацій в Україні у 90-х роках XX століття стала об'єктивним наслідком тих кардинальних політичних та соціально-еконо- мічних змін в суспільстві другої половини 80-х років, що носили назву "перебудова".

90-ті роки мит'лого століття стали історичним етапом творення і реформування українських державних структур, діяльність яких спрямовувалась на розв'язання жіночих проблем, забезпечення тендерної рівноправності. Статус і роль жінки в суспільстві стали одним з проблемних питань українського державно-транс- формаційного періоду. Так, у 1996 р. було створено Міністерство України у справах сім'ї та молоді, де провідне місце займало управління у справах жінок. При Міністерстві почала діяти

Координаційна Рада