Значним внеском у визначення ролі жінок у просторі політики, культури, історії стали наукові та науково-практичні конференції: "Жінка в державотворенні" (Київ, 1993), "Жінки України: сучасний статус і перспективи" (Одеса, 1995), "Жінка і демократія" (Київ, 1995), "Стратегії Четвертої Всесвітньої конференції зі становища жінок і програма дій в Україні" (Київ, 1996) [5].

В період незалежності, на противагу минулим рокам, жіночий рух стає невід'ємною частиною життя українського суспільства, проводить широку діяльність у різних напрямках, керуючись при цьому своїми статутними засадами. Поступово посилюється вплив жіночих організацій в державних структурах, парламенті, громадських інституціях.

Коло питань, які вирішувалися і вирішуються сьогодні активістками жіночого руху, охоплює найрізноманітніші напрямки: охорону материнства і дитинства, проблеми зайнятості жінок та їх професійного росту, оздоровлення дітей та підлітків, шефства над дитячими будинками та інтернатами для ветеранів війни та праці, збереження та примноження національно-культурної спадщини, підтримку молодих сімей, культурного дозвілля.

На початку нового тисячоліття в Україні створені і діють 31 Всеукраїнська і Міжнародна, 200 обласних, більше 1000 районних неурядових громадських організацій, 4 жіночі партії, сотні фондів [б], що дає змогу якнайбільшій кількості жінок включитися до будівництва в Україні громадянського суспільства. З кожним роком кількість жіночих організацій та товариств зростає, що вказує на те, що основні завдання жіночого руху, а саме - такі як формування ідеології та утвердження його як суб'єкта соціальних та політичних процесів, проходять досить успішно.

Розуміючи під терміном "жіночий рух" колективну діяльність жінок для досягнення певної мети, утвердження тендерної демократії в суспільстві зазначимо, що його поширення відбулося внаслідок політичних і соціальних змін, які розпочались в Україні. В контексті процесу розбудови незалежної держави серед жіночих громадських організацій великого впливу та підтримки набули ідеї національного відродження. У подальшому національна парадигма вже не відігравала домінуючої ролі в жіночому русі. Його саморозвиток привів до значної плюралістичності спрямувань, намірів та завдань [7].

Зростання ролі жіночого руху обумовило поділ функцій, що виконують громадські організації. Найбільш характерними є участь у створенні законів та прийнятті політичних рішень, залучення жінок до суспільного життя, формування різноманітних програм, акцій, бюро, поширення ідей рівноправності, співпраця з різними політичними партіями, громадськими організаціями, фондами, органами місцевого самоврядування та органами влади тощо.

Щодо географічного розташування жіночого руху в Україні слід відзначити велику концентрацію жіночих організацій у промислових містах та наукових центрах - Львові, Одесі, Івано- Франківську, Ужгороді, Харкові, Полтаві, Запоріжжі, Дніпропетровську. Справжньою столицею жіночого руху став Київ, де працюють жіночі організації, благодійні товариства і фонди, які є досить масовими та впливовими, налагоджують міцні зв'язки з органами державної влади, вносять гідний вклад у гуманізацію та демократизацію українського суспільства [8].

Характерною ознакою жіночого руху в Україні є його поліетнічний характер, оскільки в Україні проживають представники більше 130 національностей. Вони творять свої жіночі громади при національних товариствах. Так, відсвяткувала своє п'ятдесятиріччя Світова федерація українок. На 4-х континентах, у 13 державах 30000 жінок українського походження об'єдналися в 21 жіночу організацію [9].

Однією з найпоширеніших національних організацій жінок є Міжнародна організація єврейських жінок "Проект Крешер", яка була створена в 1989 р. і ставила за мету підтримати та розвивати мережі жіночих груп, допомагати жінкам у відродженні їх єврейської самосвідомості.

Діють на теренах України і міжнародні організації, серед яких досить вагомий вплив мають Міжнародний фонд "Відродження" та Міжнародна жіноча правозахисна організація "Ла Стра- да"-Україна.

Жіночі організації різнопланові за своїм змістом, власними завданнями, видами та напрямами, але для них є спільним питання діалогу та координації діяльності. Після довготривалої підготовчої роботи 20 березня 1999 р. за згодою шести найбільших жіночих організацій було проголошено створення Національної жіночої ради України, на яку покладаються завдання консолідації та координації діяльності жіночих організацій, репрезентації інтересів жіноцтва України на міжнародному рівні. З липня 2000 р. відбулася знаменна для українського жіночого руху подія - повернення Національної ради жінок до Міжнародної ради жінок. Делегація жінок гідно представила Україну на спеціальній сесії Генеральної асамблеї ООН "Жінка в 2000 році: рівність між чоловіками й жінками. Розвиток і мир у XXI столітті".

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити певні висновки:

За роки незалежності в Україні сформувався незаангажований жіночий рух, складовими якого є окремі громадські організації, фонди, що мають свою історію, цілі, напрями діяльності, функціонують на певному міжнародному, національному, регіональному рівнях, мають свій географічний та соціальний ареал діяльності.

Жіночий рух в Україні досить молодий, йому бракує досвіду, організованості та знань. Тому для його розвитку необхідне серйозне наукове підґрунтя, що могло б забезпечити наступні механізми:

тендерний аналіз будь-яких законів політики, програм та проектів, творення тендерних механізмів контролю при їх розробці;

підтримка та державне фінансування тендерних програм, які в даний час фінансуються

Література

Мельник T.M. Тендерна політика в Україні. - К.: Логос, 1999. - 92 с.; Смоляр Л.О. Жінки за діалог // Віче. - 1999. - № б. - С. 100-104; Жеребкина И. Женское политическое бессознательное: проблема тендера и женское движение на Украине. - Харків, 1997.- 152 с.

Стяжкіна О.В Тендерні дослідження в Україні в 90- ті роки XX століття й історична наука 7/ Наукові праці. Том 8. Історичні науки. - Миколаїв, 2000. - С. 161-165; Ярош О.