матеріальної зацікавленості виробників у результатах своєї праці. Адміністративні методи не спрацьовували ще і тому, що кардинально змінилась і демографічна ситуація в країні порівняно з початковим періодом існування колгоспно-радгоспної системи. Урбанізаційні процеси, що відбувались в СРСР у зв'язку з індустріалізацією, Велика вітчизняна війна, забрали з українського села істотну частку працездатного населення. У середині 1950-х років чисельність міського населення майже зрівнялась за чисельністю з населенням села, а в деяких регіонах значно переважала. Тепер, замість чотирьох селян, що годували одного міського жителя у 1920-х, кожен селянин повинен був прогодувати одного мешканця міста [6]. Тому сільське господарство України, як і СРСР в цілому, потребувало цілого комплексу реформ, які б зробили його здатним задовольняти продовольчі потреби країни.
Початок реформам оуло покладено на вересневому 1953 року Пленумі ЦК КПРС, на якому прозвучала доповідь М.С.Хрущова "Про заходи щодо подальшого розвитку сільського господарства СРСР", в якій генсек поряд з іншими недоліками, що спричиняли недостатній рівень сільськогосподарського виробництва, наголосив на "порушенні в сільському господарстві принципу матеріальної зацікавленості робітників у розвитку виробництва, у підвищенні його прибутковості" [7]. На реставрацію цього принципу було спрямовано ряд реформ, які за розрахунками центральної влади повинні були відродити високі показники сільськогосподарського виробництва.
Головною реформою у цьому напрямку стало підвищення державних заготівельних цін майже на всі види сільськогосподарської продукції, що здавалася державі у вигляді обов'язкових поставок. Зменшення розмірів обов'язкових поставок надавало можливість колгоспам продавати продукцію, яка залишалась по підвищених цінах. Це дозволило колгоспам чи не вперше за всі роки існування колективного господарювання отримати прибутки від продажу продукції державі. Так, протягом 1952-1958 років заготівельні ціни на зерно підвищились у 7 разів, на картоплю - у 8, а на продукти тваринництва - в 5,5 раза [8].
Але, на жаль, принцип матеріальної зацікавленості радянського зразка дещо не відповідав реальному життю і був, перш за все, спрямований на піднесення колективного добробуту, тобто колгоспу. За радянських часів це було і не дивно, та навряд чи можна було забезпечити колективний добробут, не врахувавши інтереси його членів - як рядових селян-виробників, так і керівників. Насправді ж принцип матеріальної зацікавленості обходив безпосередніх виробників. Як і в дореформені часи, левова частка всієї виробленої продукції здавалась державі, а селянам залишались рештки. Як відомо, з появою колгоспів та радгоспів з'явилась нова форма обліку та оцінки селянської праці - трудодень. Такий порядок зберігався і в 1950-ті роки. При такій системі праця селянина вимірялась не робочим часом і кількістю продукції, яку він виробив за період часу, а його кваліфікацією та характером роботи, що виконувалась. Всі види робіт у колгоспі поділялись на дев'ять груп, різниця між якими становила півтрудодня. До найвищої групи належала праця голів колгоспу, трактористів першої категорії та старших трактористів, механізаторів складних машин. За денну норму їм записували два трудодні. Найменше цінувалась праця прибиральниць, сторожів та розсильних - 0,5 трудодня на день [9]. При такій системі фонд оплати праці формувався після сплати всіх податків, і те, що лишалось в колгоспі, розподілялось між всіма його членами у відповідності з кількістю вироблених трудоднів. Таким чином, продуктивність та якість праці кожного окремого селянина залишалась поза увагою при нарахуванні заробітної платні.
Враховуючи принцип формування фонду оплати можна уявити, наскільки низько цінилась праця селянина. В різні часи до виплат по трудоднях виділялась частка продукції колгоспів, що рідко перевищувала 1/5 всієї продукції колгоспу. Так, у 1940 році до виплати по трудоднях по колгоспах України залишилось 21,6% всього валового збору зернових, в 1948 році - 13,9%, в 1949 - 12,5%, 1950 - 18,6%, 1951 - 14,2%, 1952 - 20,2%. Не зросла ця частка і після проголошення курсу на "круте піднесення землеробства і тваринництва". В 1953 році вона становила лише 18,7% [10]. Але це тільки загальні цифри, а якщо визначати частку колгоспних прибутків, що виділялися до розподілу по трудоднях в окремих колгоспах, вони виявляються значно меншими. Так, з дев'яти колгоспів Олександрів- ського району Донецької області у 1953 році тільки в двох продукція призначена до розподілу по трудоднях перевищувала 15%, а більш ніж в третині колгоспів навіть не сягала і десятої частини колгоспних прибутків [11]. Такий незначний фонд заробітної плати в колгоспах, звичайно, призводив до низьких ставок виплат у перерахунку на один трудодень. Так, у тому ж олександрівському районі в середньому тільки третина колгоспників виробляла за рік понад 400 трудоднів, за кожний з яких людина отримувала не більше одного кілограму зерна. При такій оплаті праці селянин, який майже весь свій робочий час працював у колгоспі, міг заробити не більше півтони зерна. Більшість же колгоспників напрацьовували від 101 до 400 трудоднів на рік, а це означає, що переважна більшість могли заробити від 100 до 400 кілограмів зерна на рік [12]. Одразу ж спадає на думку давнє слов'янське прислів'я: "Не хлібом єдиним жива людина". Звичайно, не могли прожити весь рік на одном}' зерні і українські селяни-колгоспники. Розуміло це і державне керівництво, але принцип матеріальної зацікавленості воно тлумачило по-своєму. Замість збільшення виплат на трудодень зростав обов'язковий мінімум трудоднів, що повинен був виробляти селянин протягом