Низькі прибутки, що давала селянину праця в колгоспі, не могли задовольняти потреби селянської родини навіть в основних продовольчих продуктах. Тому майже всі селянські родини, окрім громадських робіт, значну частку свого часу віддавали праці на власній присадибній ділянці. За даними 1954 року, у Сталінській області з 120,1 тис. наявних у колгоспах дворів лише 668 (0,5%) не мали таких ділянок [15]. їхні розміри залежали від статутних норм, встановлених для того чи іншого колгоспу. У Сталінській області, наприклад, вони становили від 0,30 до 0,80 гектара (га). Саме ці невеликі клаптики землі дозволяли селянській родині отримувати необхідні продукти харчування та утримувати худобу та птицю. Наявність землі у власному господарстві селянської родини робило її більш- менш незалежною від колгоспу і отримувати додаткові прибутки від продажу продукції на міських колгоспних ринках. Звичайно, що кожен селянин намагався якомога більше свого робочого часу приділяти праці на власній ділянці, виробляючи у колгоспі здебільшого тільки встановлений мінімум трудоднів. З огляду на це, керуючись "принципом матеріальної зацікавленості колгоспників у розвитку громадського виробництва колгоспу", ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР 6 березня 1956 року приймають постанову "Про статут сільськогосподарської артілі та подальший розвиток ініціативи колгоспників в організації колгоспного виробництва та управління справами артілі". Вказана постанова рекомендувала селянським артілям переглянути розміри земельних ділянок, що знаходились у користуванні селянських родин, враховуючи участь кожного працездатного члена родини у громадських роботах. У документі чітко говорилось: "...Не слід допускати збільшення присадибного земельного фонду... а навпаки, прагнути до його зменшення" [16]. По суті, постанова давала можливість керівництву колгоспу зменшувати розміри селянських земельних ділянок у разі недостатньої трудової участі у громадських роботах та у випадках, коли працездатний член родини колгоспників працював поза межами колгоспу. Але, здається, така рекомендація була зроблена керівництвом лише тільки для виправдання невпинного скорочення присадибного земельного фонду, що знаходився в особистому користуванні колгоспників. Переглянувши річні звіти відділів землекористування обласних управлінь сільського господарства, спостерігаємо поступове скорочення селянського землекористування. Наприклад, у Сталінській області кількість землі у присадибних ділянках колгоспників у 1953 році становила 53,7 тис. га, у 1954 році - 52,3 тис. га, а у 1955 році скоротилась до 51,6 тис. га [17]. Отже, протягом трьох перших років реформ держава доклала зусиль для матеріального стимулювання селян та скоротила присадибний фонд більш ніж на дві тисячі гектарів, зменшивши і без того мізерні ділянки, якими користувались колгоспники. Таким чином, радянське керівництво знов-таки відкидало принцип матеріальної зацікавленості. Використовуючи метод адміністративного примусу, система "закріпачувала" селян, побічно забороняючи їм працювати поза колгоспом або працювати у колгоспі менше, ніж того бажала влада.

Не обминало увагою радянське керівництво і кількість тварин, що знаходилась у приватному володінні селян. Держава постійно вживала заходів, спрямованих на зменшення їх кількості. І якщо спочатку це були заходи економічного характеру, то згодом стали застосовуватись методи адміністративного примусу. Постановою Ради Міністрів СРСР від 17 листопада 1954 року уряд встановив норми продажу концентрованих кормів колгоспам та колгоспникам, робітникам і службовцям. На основі цих норм 23 листопада того ж року управління сільського господарства Сталінської області встановило розцінки для регіону, З цього часу за кожним літр молока, що продавався у містах Донбасу колгоспами у вере- сні-квітні, держава сплачувала 750 грамів концентрованих кормів, а у травні-серпні - 600 грамів. Що ж стосується колгоспників, робітників та службовців, то для них ціна на корми встановлювалась в 2 рази вище. Відповідно за кожен проданий літр молока вони отримували 375 та 300 грамів кормів [18]. Через декілька місяців до заходів економічного характеру додали й адміністративні. 5 березня 1955 р. по Міністерству сільського господарства УРСР було видано наказ № 100 "Про заходи по забезпеченню виконання державного плану збільшення поголів'я громадської худоби в колгоспах УРСР в 1955 році". Згідно з цим наказом начальникам облсі- льгоспуправлінь та директорам машинно- тракторних станцій необхідно було скупити велику рогату худобу у колгоспників. Кількість худоби, яку б держава хотіла отримати від колгоспників, вказувалась міністерством окремо по кожній області. Так, у селян Сталінської області наказано було скупити 20 тис. голів [19]. Але і та худоба, що залишилась у власності селян після "скупівлі" у 1955 році, не давала спокою ідеологам колективного господарства У постанові "Про статут сільськогосподарської артілі..." 1956 року знов відмічалось: "...Навряд чи є необхідність зберігати раніш встановлену кількість