Здійснення політики українізації на Миколаївщині (1920-1930 рр.)

(за матеріалами газети "Красный Николаев")

Останнім часом у пресі, на радіо й телебаченні гостро проходили дискусії з проблем функціонування української мови. В жовтні 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон Української РСР про мови, який надав українській мові статус державної. Одночасно гарантувалися умови рівноправного розвитку та використання в республіці мов народів інших національностей. Російську мову визнано мовою міжнаціонального спілкування народів СРСР. Сьогодні державний статус української мови закріплено основним законом нашої держави - Конституцією, яку було прийнято 28 червня 1996 року. Стаття 10 розділу 1 говорить: "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України". В статтях 11 та 12 також говориться: "Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури... Україна дбає про задоволення науково-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави" [1].

У зв'язку з цим значний інтерес викликають питання, пов'язані з проведенням українізації в 20-30 роках, коли на офіційному рівні, тобто за допомогою декретів та розпоряджень уряду, в державних та громадських установах і організаціях у галузі культури запроваджувалась українська мова. В українській історіографії ця проблема розроблялась недостатньо. Однак, ще у 20-і роки про неї говорили українські партії та державні діячі. Зокрема, П.П.Постишев на ХІ київській окрпартконференції в листопаді 1925 року сказав: "Українізацію не можна розуміти як тільки вивчення української мови. Ні, ми мусимо розуміти її як оволодіння всією українською культурою" [2].

І дійсно, українізація являла собою цілеспрямовану політику більшовиків, яка передбачала залучення корінного населення республіки до державного і господарського будівництва, врахування національних факторів при комплектуванні партійного та державного апарату, громадських організацій, запровадження у всіх установах української мови: організацію мережі шкіл, вищих навчальних закладів, видавничої справи на українській мові, вивчення національних обрядів і звичаїв населення, соціально-політичних і побутових умов України, партійне керівництво розвитком української радянської культури.

Деякі питання українізації вже розроблено як вітчизняними, так і закордонними істориками. Писали про українізацію ще в 20-х роках. Інтерес до цієї проблеми відновився у 80-х рр. Публікація Б.В.Чирка торкалась національної, політики більшовиків та проблем націонал-ухильництва в Україні періоду 20-30

рр. [3].

У статті Лозицького [4] на основі архівних джерел досліджується діяльність ЦК КП(б)У і уряду України по запровадженню української мови в державних установах і громадських організаціях республіки в 20-30 рр., показується значення проведеної українізації.

У 90-і рр. С.І.Бурлака, О.Кучерюк, В.М.Даниленко, В.А.Чехович та ін. [5]. продовжили дослідження питань українізації, зосередивши увагу не лише на успіхах, а й на причинах, які не дозволили її довести до логічного кінця.

Із закордонних публікацій з даної проблеми можна виділити книги Мирослава Семчишина, С.Ніколішина та ін. [6]. Вищезгадані історики розглядають процес українізації в загальноукраїнському масштабі. Тому важливо звернути увагу на відмінності цього процесу в окремих регіонах країни. Зробимо спробу висвітлити особливості проведення політики українізації на Миколаївщині.

Серйозна робота з українізації на Півдні починається в кінці 1924 р. На початку 1925 р. у Миколаєві було створено спеціальну окружну комісію з українізації на чолі з інспектором Бондаренком, на підприємствах - місцеві комісії, до складу яких входили керівник підприємства (голова) та представники місцевого комітету, ком'ячейки та відповідальні спеціалісти. Подібну роботу проводила також окружна інспектура народної освіти на чолі зі старшим окрінспектором І.Г.Подольським. Створювалися курси з української мови та українознавства. Вони діяли вже в першій половині 1924 року. У Миколаєві вже в березні їх закінчили 120 осіб, а до 5 січня 1925 р. через такі курси пройшов 651 чоловік, серед них іспит витримали 558 [7]. Через три місяці курси українознавства закінчили 657 чоловік. Від тих, хто закінчив курси, вимагалося вільне читання українського тексту, переклад та писання різних паперів, листів та ін. Крім того, українська мова та українознавство мали вводитися в шкільну програму як обов' язковий предмет, що і було зроблено в ряді шкіл у 1923-1924 навчальному році.

До 1 січня 1925 року планувалося закінчити українізацію в райвиконкомах та на місцевих підприємствах, пов' язаних із селом, повністю вести там діловодство українською мовою. Ще у жовтні 1924 року на першому Окрз' їзді сількорів "Красного Николаева" було вирішено видавати сторінку для села українською мовою [8].

У кінці 1925 року було здійснено перевірку ступеня українознавства. Зверталась увага на те, чи приймалися на роботу робітники, які не знають української мови, чи достатньо українізовано апарат (діловодство, бухгалтерія, листування) та чи розмовляють службовці з відвідувачами, особливо з селянами, українською мовою

[9].

За ступенем засвоєння всіх співробітників поділяли на 3 категорії. До першої належали ті, які добре засвоїли українську мову, до другої відносили тих, що володіють мовою, але потребують удосконалення, третю складали співробітники, які не засвоїли мову. За даними перевірки на січень 1926 р. перша категорія становила 25%, друга - 37%, третя - 38%. 3% співробітників третьої категорії звільнено зовсім, решта продовжували вивчення української мови [10].

14 липня 1925 р. відбувся другий Пленум Миколаївського окружкому КП(б)У. Після доповіді І.Г.Подольського було прийнято резолюцію, яка передбачала здійснення