українізації внутрішньої партійної роботи, вивчення української мови, українознавства насамперед партійцями-українцями, що втратили зв'язок із рідною мовою. Окружкому та райпарткомам КП(б)У та ЛКСМУ пропонувалось перевести діловодство та листування з осередками, а також систему партосвіти та окремі відділи газети "Красный Николаев", сільбуди та хати-читальні в селах з українським населенням на українську мову до 1 січня 1926 р. Передбачалося зміцнити темп українізації в тих установах, які мають безпосередні зв'язки з селом. Їх завідуючі зобов'язані були вести наради, засідання, зібрання українською мовою та примушувати нею розмовляти своїх співробітників. За даними окружної преси, у 1926 р. українізація на Миколаївщині проходить досить жваво. Товари місцевого виробництва виходять з етикетками українською мовою, замінюються російські вивіски на вулицях міста. Українська мова вводиться навіть для працівників трамваїв, які мали звертатися нею до пасажирів. Окркомісія з українізації підрахувала, що підприємствами та їх службовцями на утримання лекторів було витрачено понад 11 тисяч карбованців, на книги, таблиці - ще 500 [12].
У вересні знов проведено перевірку стану українізації в Миколаївському окрузі. Було обстежено 62 установи радапарату з 2396 службовцями (окрвиконком, райвиконком, культурно-просвітницькі установи, лікувальні, судові, кооперативні організації). За національним складом співробітники цих установ себе назвали: українцями - 30,7%, росіянами - 38,8%, євреями - 24,2%, іншими - 6,2%.
За рівнем знання української мови службовці розподілялися в такому відношенні: перша категорія - 2,8%, друга - 39,7%, третя - 57,5%. З перевірених 62 установ курси української мови працювали в 32-х; відомчі комісії з українізації були організовані у 17-и; листування російською мовою велося у 22-х установах (63,6%) [13].
Цікаві дані маємо щодо справи українізації в галузі народної освіти. У 1923 - 1924 навчальному році з 227 шкіл українських було 116 (51,1%), у 1925-ому з 303-х - 195 (64,3%), а у 1926-ому з 340-226 українських (65%). З 30 шкіл м.Миколаєва було 13 українських, 12 російських та 5 інших національних меншин. Крім того, в місті було одне українське дитяче містечко, 2 українських дитячих садка [14]. У Вознесенському районі з 116 перевірених вчителів 14 віднесено до другої категорії, у Варварівці перевірку пройшли 63 чоловіки. З них до другої категорії віднесено 46 чоловік, третьої - 17, з них 3 вчителі з поміткою "безнадійні" [15].
1926 навчальний рік характеризувався певними досягненнями у галузі народної освіти. Про це говорилось на VIII окружному з'їзді Рад Миколаївщини (4 - 11 травня 1926 р.). Зазначалось, що поширилась мережа освітніх установ, порівняно з попередніми роками збільшилась кількість учнів, поліпшився навчально-виховний процес, підвищилась кваліфікація вчителів, зміцнилось матеріальне становище установ наросвіти, а головне, здійснена українізація шкіл та організовані національні школи [16].
На той час у Миколаєві 12% усіх дітей навчалися українською мовою, у сільській місцевості - 69%, а взагалі по окрузі - 51%; українською та російською мовами - відповідно 35%, 2%, 12%; російською мовою - 24%, єврейською - 3%, німецькою - 7%, польською - 0,4%, вірменською - 0,05%, молдавською - 0,1%, іншими мовами - 2,4% всього шкільного населення [17].
1927 роки пройшли під знаком впертої боротьби за українізацію Миколаївського Інституту Народної освіти (ІНО). Урядова комісія вживала найрішучих заходів, щоб підвищити українську письменність серед студентства та остаточно перевести все викладання на українську мову. Навіть технічний персонал повинен був користуватися в стінах ІНО виключно українською мовою.
Але поряд з очевидними успіхами було багато труднощів. Так, пленум райпарткому 15 серпня 1925р. констатував, що в Очаківському районі " робота по проведенню національної політики не дала позитивних результатів". Був випадок, коли Парутинська ком'ячейка повернула всю надіслану літературу лише тому, що це була "українська література". Деякі працівники зауважували: " У нас Новоросія, і тому всілякі українізації нам не потрібні". При цьому треба зазначити, що в районі проживало тоді 84% українського населення [18]. Школи не українізували, хоча склад учнів був такий: українців - 73%, росіян - 16%, євреїв - 7%, німців - 2%. Не дивлячись на це, українська мова викладалася як чужоземна. Частина вчительства також негативно ставилась до українізації і казала: " нам не слід даремно витрачати сили на українізацію, бо ХІІ з'їзд партії виніс постанову про національну політику одного змісту, а XIV та XV з'їзди скасують цю постанову" [19].
1927 рік приніс нові успіхи в галузі українізації. В Миколаєві організовано державні курси з українознавства, які протягом 5 місяців випустили біля 700 чоловік. Крім того, в місті працювали курси та гуртки майже по всіх установах. Якщо в 1926 році тих, хто не знали української мови, було близько 50%, а добре знали тільки 7-8%, то в 1927 році відсоток тих, хто добре знав мову підвищився до 13.5%, не знав - знизився до 13.5%, решта (73%) знали мову задовільно [20].
Окрвиконком, Сільбанк, Наросвіта майже на 90% українізували своє листування й загальну роботу. Значно гірше складалася ситуація в установах, підпорядкованих безпосередньо центру в Москві. Так, Радторгфлот, Торговельний порт, Страхкаса виявились найменше втягнутими в справу українізації. Тут листування з іншими установами велося головним чином російською мовою.
Необхідно звернути увагу на зростання книжкової продукції. У 1927 р. в Миколаєві працювали два великі розповсюджувачі літератури: магазини Держвидаву України та Дніпробугу. 80%