Однак, бібліотечний фонд української книжки був незадовільний. У цілому по місту нараховувалося 37 бібліотек, які забезпечували книгою 25000 читачів. За розмірами книжкових фондів на першому місці знаходилась Окружна Центральна бібліотека (66000 книг, 3318 читачів), на другому - бібліотека Райкому металістів (23000 книг, 3200 читачів), на третьому - центральна дитяча бібліотека (13664 книги на 3183 читача). Значними були надходження до бібліотек. Так, за рік бібліотека "Марті" одержала 7000 книг, Окружна центральна за 3 місяці - 1000 книг. Але вся ця книжкова продукція була явно недостатньою для збільшення попиту читача на українську книжку. Книжковий фонд Окружної Центральної бібліотеки українською мовою становив 650 книг, філіалу - 210 книг, першої районної - 398, центральної дитячої - 614, дитячої бібліотеки № 1 на Одеській - 255 [22].

Крім книжок, розповсюджувалася українська преса. Серед газет на першому місці знаходились " Вісті Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету". По Миколаївській окрузі ця газета мала близько 800 абонентів. Далі йдуть: "Комсомолець України" - 160, "Всесвіт" - 60, "Пролетар" - 35,"Червоний перець" - 40. Велике значення мали журнали "Червоний шлях", "Життя і Революція", "Знання", "Радянська освіта" [23]. Цікаво, що газета "Красный Николаев", яка обслуговувала населення міста (1400 примірників у 1927 році), виходила переважно російською мовою [24].

Звичайно, не обходилось і без ускладнень. Конфлікти відбувалися в ряді місць Миколаєва. Так, батьки учнів школи № 15 підняли "бунт" проти українізації, і за вимогою батьківського комітету було вирішено навчання проводити російською мовою, але залишити там паралельну українську групу [25].

Взагалі за ухилення від вивчення української мови в 1927 році по Миколаєву було звільнено 22 службовці [26].

Умови для проведення українізації в Миколаєві були набагато складнішими, ніж в інших українських округах. Процес русифікації в місті був набагато глибшим, ніж в Україні. В Миколаєві нараховувалося 28% українців, 43,4% росіян, 23% євреїв (відповідні загальноукраїнські цифри: 47%, 25%, 22%). Село теж менш українізоване ніж середньоукраїнське (70,9% українців на Миколаївщині, 87,5% - в Україні). З українців міста тільки одна третя частина вважала своєю рідною мовою українську. В складі робітничого класу знаходилося 36% українців, 38% росіян, 10% євреїв [27].

На 1 лютого 1928 р. на курсах, філіалах та в приватних гуртках навчалося 927 учнів, з них - 15 робітників, 901 службовець, 21 інший; жінок - 472, чоловіків - 465 [28]. Але якість відвідування постійно знижувалася, іноді становлячи тільки 60%. Практика показала, що тільки 30% працівників установ використовували українську мову. Інші взагалі не вважали себе зобов'язаними її вивчати. Так, начальник станції Миколаїв Зарко сказав представникові комісії з українізації: "Я еще не особенно твердо знаю украинский язык, - ошибусь, надо мной смеяться будут." [29]. А сміятися було з чого, сміятися крізь сльози. Газети цього періоду рясніють низками анекдотів, курйозів, пов'язаних зі справою українізації. Для прикладу наведемо заяву досить серйозного робітника з технічною освітою:

ЗАЯВЛЕНИЕ

Прошу Вашего распоряжения о принятии меня на службу, как чистокровного украинца, и я прекрасно обладаю украинской мовой, т.е. "языком".

Або ще один приклад: на елеваторі довго міркували, як посунути вперед справу українізації, та нарешті зробили винахід: організували " суботники" української мови. Тепер по суботах належало розмовляти тільки нею.

У 1928 році комісія з українізації обстежила 45 установ. Українською мовою як розмовною користувалися лише 13, вели діловодство - 15, спілкувалися - 11, 5,5% службовців взагалі не знали української мови. Тільки в 4 установах її використовували на радах для доповідей та участі в дебатах [30]. Але були й досягнення. З перевірених 1444 службовців, серед яких 37% українців, 28% росіян, 29% євреїв та 6% інших національностей, до першої категорії у 1927 р. належало 9,8%, другої - 60,2%, третьої - 25,1%, а у 1928 р. - відповідно 11,7%, 47,5%, 6,2% [31].

У галузі наросвіти по Миколаєву нараховувалося 33 школи соцвиху, з яких у 20-ти навчання проводилось українською мовою. Значно просунулася книжкова справа. За весь 1927 рік книгодрукарнею Державного видавництва України було розпродано книжок на 47622 крб., а у 1928 р. лише за І квартал - на 21453 крб. [32]. Серед них підручники складали 35%, суспільна література - 25%, белетристика - 30% і дитяча - 10%. В загальній кількості проданих у 1928 р. українські книжки займали 45%, тоді як в 1927 р. - 38,8%. Але на шляху розповсюдження української книжки існували великі труднощі. В основному, це велика ціна. Так, хрестоматія для вивчення української мови коштувала мінімум 2 крб. 50 коп., українсько-російські словники - 6 крб. [33]. Широко розповсюдженим явищем стають книжкові базари, які проводилися в Миколаєві, Вознесенську, Новій Одесі, Новому Бузі [34].

Значний вплив на розвиток та розповсюдження української культури мали миколаївське відділення організації ВУСППу (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та "Молодняка". Протягом року вони провели 30 масових вечорів,