Значну роль у справі українізації відігравав Будинок освіти (Будос). Там вся робота велася українською мовою, і працював гурток радянської культури з 100 осіб - переважно вчителів, гурток молоді з 60 чоловік, літературні та театральні групи. Протягом 5 місяців Будос влаштував 16 вечірок, які відвідало 2500 осіб [35].

Велике значення мав ІІІ Пленум Миколаївського окружкому, який відбувся 3 червня 1928 р. Пленум дав вичерпну картину стану культурного українського процесу на Миколаївщині, розглянув досягнення і недоліки в справі українізації та накреслив програму подальших дій. Досягнення комсомолу в сфері українізації оглянув Пленум окружкому ЛКСМУ, який відбувся 22 червня 1928 р. А 12 грудня 1928 р. в театрі ім.Скрипника відкрилася ХV окрпартконференція, яка підбила підсумки українізації за рік.

У 1929 р. продовжувався "похід робітничої маси на завоювання української культури, на ознайомлення з нею, на приєднання до впливу на неї і дальшого її просування пролетарськими шляхами" (М. Скрипник) [36].

У зв'язку з тим, що Миколаїв відставав від інших міст України в справі українізації, було оголошено двомісячник з оволодіння українською культурою, який потім було вирішено продовжити до трьох місяців. Його ініціаторами стали представники професійних організацій, редакція " Красного Николаева" та комсомол. Було обрано керівний штаб культпоходу, який запросив до Миколаєва видатних українських письменників. 2 березня 1929 р. приїхали ІМикитенко, А.Любченко, Петро Панч, В.Поліщук, В.Сосюра та ін. Разом із ними були представники газет "Пролетар", "Комуніст". Вони виступали в клубах та установах з лекціями, читали свої твори. 5 березня письменники відбули до Харкова. Одночасно було проведено музичний культпохід. 17 березня в клубі ім. Свердлова пройшов музичний вечір. Штаб культпоходу запросив до Миколаєва держкапелу " Думка". Через місцеву радіостанцію пройшло 20 концертів та доповідей. Під час проведення культпоходу було організовано інститут книгонош. Проходили книжкові базари. Взагалі завдяки книгоношам та базарам було розповсюджено близько 2000 книг [37].

26 квітня 1930 р. виходить перший повністю українізований номер " Красного Николаева". Віднині газета має назву "Червоний Миколаїв". В 1930 р. проведено другий український культпохід у місті.

У 1929-1930 рр. майже завершилась українізація навчальних закладів: шкіл, вузів, технікумів, робітфаків, за винятком окремих дисциплін.

Зріс фонд українських книг. Так, якщо у 1929-1930 рр. у бібліотеках їх кількість збільшилась на 913, то за 6 місяців 1931 року - на 3772, а прочитано відповідно - 7710 та 20865 книг. Кожний читач у 1929 році брав 51 книгу. Центральна бібліотека відкрила 41 обмінний бібліотечний пункт та через спеціальні курси випустила 44 бібліотекарі-пересувники. Події на Миколаївщині тісно пов'язувалися із загальноукраїнськими, тому сталінські репресії її не обійшли. Робота керівних органів тепер була спрямована на " викриття низки перекручень національного питання як в політосвітній, так і в соціально-виховній роботі".

У матеріалах до звіту про діяльність Миколаївської міськради X скликання за 1931-1934 рр. зазначалося, що "бібліотеки та клуби Лепсе та Свердлова видавали читачам твори українських класиків видавництва " Рух", " Слово", " Час" з передмовами націоналістичних ватажків". Виявлено також "низку перекручень" у школах. "Учитель Сахновський заявив на уроці, що " Україна не союзна радянська республіка, а харчова база для Росії". Учитель Щербина після смерті М. Скрипника заявив: "Смерть Скрипника - ліквідація України". Учителька школи № 1 заявила на зборах: "Скрипника немає, а тому українізація уже не обов'язкова".

Усі ці "злочини" було усунуто.

Але найжахливішими для освітян Миколаївщини були 1937-1938 роки. Органами НКВС Миколаївської області було заарештовано й притягнуто до кримінальної відповідальності значну кількість представників інтелігенції: викладачів вузів, технікумів, працівників обласного відділу народної освіти, вчителів миколаївських шкіл, працівників обласної планової комісії, акторів миколаївських театрів та звичайних робітників [40].

Таким чином, на Миколаївщині, як і по всій Україні, в 20-30 роки проводилась політика українізації. Вона мала тут як успіхи, так і недоліки. Було майже українізовано мережу наросвіти, частково українізовано радапарат та держустанови. Значного розповсюдження набула та користувалася попитом в бібліотеках українська книжкова та газетна продукція. Активізувалася діяльність клубів, театрів, кінотеатрів, будинків культури, спрямована на ознайомлення населення з досягненнями української культури.

Але процес українізації гальмувався великим ступенем русифікації населення. Поряд з небажанням вивчати українську мову траплялися "бунти" проти українізації, що було серйозною перешкодою на шляху проведення національної політики. Траплялися й випадки примусової українізації з боку керівних органів, що також мало негативні наслідки. Все це, а також репресії проти освітян Миколаївщини в середині 30-х років, призвели до того, що позитивні зрушення в справі українізації були загальмовані.

Література:

Конституція України. - К. - 1996. - С. 5.

Блінда Л.В. Питання про українізацію ставилися з усією чіткістю // Архіви України. - 1991. - № 5-6. - С. 74.

Чирко Б.В. З історії боротьби Комуністичної партії України за здійснення рішень XII з'їзду РКП(б) у галузі національно- державного будівництва. // Український історичний журнал. - 1983. - № 3. - С. 68-75.

Лозицький В. Політика українізації в 20-30 рр.: історія, проблеми, уроки // Ьіі - 1989. - № 3. - C. 47.

Бурлака СЛ. Українізація партапарату // Трибуна. - 1991. - № 5. - С. 28-29; Кучерюк