З теоретико-методологічної точки зору сутністю транскордонного співробітництва є не тільки підвищення соціально-економічного розвитку регіонів, сприяння співробітництву прикордонних регіонів по обидва боки кордону, але також і зменшення, нівеляція бар'єрного характеру кордонів. Безперечно, що розбудова і вдосконалення прямих міжнародних взаємозв' язків регіонів розширює повноваження як самих регіонів, так і сприяє децентралізації, реалізації принципу субсидіарності.

Принципово важливим вважаємо підкреслити, що принцип субсидіарності є базовим принципом взаємодії між різними рівнями регіонів, він є одним з основоположних принципів Європейського Союзу, запозичений із католицького канонічного права і спрямований на забезпечення такого механізму ухвалення рішень, який був би якомога ближчий до громадян, і який передбачав би постійну перевірку обґрунтованості дій Співтовариства з погляду можливостей, що існують на національному, регіональному та місцевому рівнях. Інакше кажучи, це принцип, згідно з яким будь-які заходи крім тих, що винятково належать до його компетенції, вживаються на рівні Союзу лише за умови, що вони ефективніші за відповідні заходи на національному, регіональному або місцевому рівнях.

Концептуальні засади транскордонного співробітництва України формуються виключно на принципах і правових механізмах нормативно-правових актів Європи та України з питань транскордонного співробітництва.

Дефініція «транскордонне співробітництво» і відповідно системне узагальнення механізмів транскордонного співробітництва вперше були визначені згідно з головними принципами розвитку транскордонної співпраці регіонів, загальноприйнятих в Європі, у Мадридській конвенції 1980 року. Хоча з теоретико-методологічної точки зору вважаємо за доцільне чітко окреслити різницю між категоріями «транскордонне співробітництво», «прикордонне співробітництво», «міжрегіональне, міжтериторіальне співробітництво», «єврорегіональне співробітництво», адже наявними є суттєві відмінності, що має безпосередній вплив на організаційні механізми реалізації, форми і методи транскордонних зв'язків.

Згідно міжнародно-правових документів, які підписані також й Україною і відповідно ратифіковані в Україні, «транскордонне співробітництво» означає будь-які спільні дії, спрямовані на посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними общинами або властями, які знаходяться під юрисдикцією двох або декількох Договірних сторін, та на укладення з цією метою будь-яких необхідних угод або досягнення домовленостей» [1]. Це визначення, яке міститься у базовому європейському документі Ради Європи з транскордонного співробітництва - статті 2 Європейської Рамкової Конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями, підписаної країнами-членами Ради Європи в м. Мадрид 21 травня 1980 року, - є загальноприйнятим у Європі. Транскордонне співробітництво сфокусовано, перш за все, на співпрацю суміжних регіонів, територій сусідніх країн, які мають спільний кордон. Наявність спільного кордону є принципово важливою умовою для розвитку транскордонного співробітництва сусідніх територій.

Кордони - це «шрами історії». Транскордонне співробітництво сприяє нівеляції кордонів та вирішенню проблем із метою покращення умов життя для населення. Як зазначено у подальшому у базовому документі з питань транскордонного співробітництва - Європейській Хартії прикордонних і транскордонних регіонів: «Кордони та транскордонні регіони є також і мостами в процесі європейської інтеграції, засобом співпраці європейського населення та меншин. Субсидіарність та партнерство між європейським, національним, регіональним та локальним рівнями є також необхідною нормою транскордонного співробітництва» [2].

Згідно з документом Ради Європи «Методичні рекомендації щодо транскордонного співробітництва місцевих і регіональних влад в Європі», базовим принципом транскордонного співробітництва є формування зв'язків та договірних відносин у прикордонних зонах із метою пошуку спільних рішень ідентичних проблем.

Для всіх держав Європи, які ратифікували Європейську Рамкову Конвенцію про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями, основні положення і принципи вище зазначеної так званої Мадридської Конвенції з міжнародно-правової точки зору є загальноприйнятими.

Як зазначає доктор історичних наук Є. Кіш, внаслідок ратифікації Мадридської Конвенції Верховною Радою України у 1993 році, положення Конвенції (міжнародно-правові норми стосовно транскордонного співробітництва, закріплені у Конвенції) стали частиною національного законодавства України і мають пріоритет над внутрішнім правом згідно зі статтею 27 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року [3]. Таким чином, на думку дослідниці, саме Рамкова Конвенція разом із двома додатковими протоколами становить загальні правові засади співробітництва місцевих (регіональних) властей по різні боки кордонів у Європі.

Суттєвою складовою категорії транскордонного співробітництва є поняття регіон. Власне дослідження регіону, прикордонного регіону, транскордонного регіону є об'єктом дослідження історичної регіоналістики, науки, яка ще тільки формується в Україні. Як зазначає один із провідних регіоналістів України, доктор історичних наук Я. Верменич, «регіон - це частина країни, і географічна цілісність, і співтовариство людей з відповідним політичним ландшафтом» [4].

Отже, наступним базовим поняттям є категорія «регіон». Розділ 2 Статуту Асамблеї Європейських регіонів пропонує наступне визначення регіону: регіон - це територіальне утворення, встановлене згідно з законодавством, на рівні, який є нижчим після державного і наділене правом політичного самоврядування. Регіон визнаватиметься на рівні конституції певної держави або законодавства, яке гарантує його автономію, самобутність, владні повноваження та організаційну структуру.

На нашу думку, з теоретико-методологічної точки зору поняття «регіон» має міждисциплінарний характер, і саме в цьому сенсі доктор історичних наук Я. Верменич пропонує застосування дефініції «історико- географічний регіон», що визначається як таксономічна одиниця, виділена за ознаками своєрідності умов проживання людей на певних територіях, особливостей духовної культури, регіональної ідентичності [5].

Відповідно