УДК 341.7(091) (477.7)Вовчук Л.А.

ПРАВОВА ОСНОВА ДІЯЛЬНОСТІ ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРЕДСТАВНИЦТВ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН НА ПІВДНІ УКРАЇНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ - ПОЧАТОК ХХ СТ.)

У цій статті автор розкриває сутність правового статусу консула з моменту виникнення постійних органів зовнішніх відносин держав. Визначає характер консульської служби, основні функції та повноваження консула, його права та привілеї.

Ключові слова: правовий статус, консул, консульська служба, права, імунітети, привілеї, дипломатичні представництва.

В этой статье раскрывает сущность правового статуса консула с момента образования постоялых органов внешних отношений государств. Определяет характер консульской службы консула, основные функции и полномочия, его права и привилегии.

Ключевые слова: правовой статус, консул, консульская служба, права, иммунитеты, привилегии, дипломатические представительства.

In this article the author opens the essence of a legal status of the consul from the moment of formation of regular bodies of the states' external relations. Author determines the character of consular service of the consul, the basic functions and powers, his rights and privileges.

Key words: a legal status, the consul, consular service, rights, immunities, privileges, diplomatic representatives.Проблема визначення правового статусу консула стала обговорюватися практично із часу виникнення постійних органів зовнішніх зносин держав. Визначення характеру консульської служби й правового статусу консула проводилося за допомогою відмінності від статусу дипломата, через виявлення сфери консульської діяльності, набору функцій і кола повноважень, обсягу прав і привілеїв.

Перші дослідження в області даного питання з'явилися в Західній Європі. Закордонна доктрина, що зводила питання про правову природу консулів переважно до «представництва» і порівнянню її із правовим статусом дипломата, виробила ряд суперечних один одному теорій.

Одна з них ідентифікувала статус консула зі статусом дипломата. Прихильники даної концепції (Р. Сантос, Г. Мартенс, Штек, Борелль, А. Гефтер і ін.) міркували, що консули - дипломатичні агенти нижчого рангу, які повинні у зв'язку із цим користуватися особливими дипломатичними привілеями, але в меншому обсязі. Видним представником даної доктрини був Г.Ф. Мартенс. Він гадав, що консули перебувають під спеціальним захистом міжнародного права й у загальному значенні їх можна розглядати як публічних міністрів. Близьку позицію займав А.К. Гефтер, що вважав консула дипломатичним агентом особливого роду, компетенція якого поширюється тільки на округ його перебування [1].

Інша концепція практично рівняла статус консула до становища простого іноземця, що виконував ряд функцій по захисту приватної торгівлі, і не визнавала за консулами міжнародного характеру. Прихильники даної концепції вважали консулів винятково комерційними агентами, на яких не повинні були поширюватися привілеї й імунітети, що випливають із міжнародного права, але які вправі вимагати для себе деякої поваги. Яскравим виразником такої точки зору був І. Блюнчлі. У визначенні характеру консульської посади Блюнчлі виходив з невизнання за консулом публічного і представницького характеру. «Консули, - писав він, - не вповноважені представляти державу в міжнародних зносинах; вони суть тільки визнані представники і захисники приватних інтересів». Деякими перевагами вони користуються лише з поваги до держави, яка його призначила. І тому, що вони представляють не саму державу, а інтереси приватних осіб, то їм «і не належать переваги посланників». Блюнчлі взагалі не розвивав думку про об'єм консульських прав і привілеїв, лише вказуючи, що «міжнародне значення консулів вимагає для них поваги... і безпеки для їхньої діяльності» [2].

Нарешті, третя, позитивістська, теорія консульського статусу, видними представниками якої були Є. Ваттель, І. Клюбер, Ф. Аркуш, Л. Оппен- гейм, Д. Анцілотті, А. Фердросс і ін., відзначаючи в наборі консульських обов'язків пріоритет функцій по захисту торгівлі, виходила все-таки з визнання за консулами публічного, але не представницького характеру. Частина прихильників даної концепції вважала консулів торговельними агентами, одначе, що діяли з доручення своєї держави й у зв'язку із цим особливими перевагами, що користуються, заснованими на міжнародному праві, а частина - органами державної діяльності, що виконували широкий спектр державних функцій [3].

Необхідність спеціального захисту консулів стала усвідомлюватися практично із часу перетворення консульських установ у постійно діючий інститут міждержавних зовнішніх зносин. У зв'язку із цим уже на початку XVIII в. при відправленні перших консулів у їхніх акредитаційних документах була вимога надання їм особливих привілеїв і прерогатив на території держави перебування. Обсяг надаваних прав і переваг визначався загальною формулою - стільки, скільки «інших короновані глави іноземні такого ж характеру консули вживають» [4]. Дана вимога, заснована на принципі взаємності, поширювалася і на вже існуючі переваги, і на ті, які могли б з'явитися згодом.

Розуміння урядом Росії того, що консульські відносини будуються на принципі взаємності, проявилося при вирішенні питання про обсяг консульських привілеїв в 1724 р. У травні цього року французьким консулом у Росію був призначений Віллардо. Франція зажадала надання йому низки переваг, що раніше не поширювалися на іноземних консулів у Росії (свобода його житла від військового постою, право на консульську юрисдикцію над французькими підданими, податковий імунітет, звільнення з-під юрисдикції держави перебування). Колегія іноземних справ у свою чергу звернулася до російського посланника у Франції кн. Куракіна і консула Алексєєва з вимогою повідомити, чи мають консули у Франції такі прерогативи, яких вимагає Віллардо. У листопаді Колегія іноземних справ одержала відповідь від консула Алексєєва, який повідомляв, що йому надані такі ж привілеї,