Італії, Сицилії, Іспанії і Португалії. Прийнявши до уваги повідомлення посланника і консула, імператорським указом від 23 грудня 1724 р. французькому посланникові Каміредону було оголошено, «що французькому консулові привілеї відповідно пред'явленим від нього пунктам дані будуть, якщо взаємно такі ж привілеї будуть дані нашому консулові у Франції» [5].

Перелік надаваних іноземним консулам привілеїв, протягом усього XVIII ст. визначався в консульському праві винятково звичайними нормами. Причому в західних країнах об' єм консульських переваг був набагато меншим, ніж в східних.

У міжнародних угодах Росії перші норми про консульські імунітети і привілеї з'явилися в капітуляційних договорах зі східними країнами. Однією з перших таких угод став трактат про торгівлю з Туреччиною 1783 р., що зробив вплив на визначення обсягу консульських прав і переваг у країнах з капітуляційними режимами, що й мав загальноєвропейське значення. Консулові присвоювалися імунітети й привілеї дипломатичних агентів. Консул і весь службовий персонал консульства, а також усі піддані вилучалися з-під юрисдикції держави перебування (ст. 7, 58, 63, 72). Імунітет поширювався на квартиру консула і приміщення консульства, яке могло служити притулком (ст. 54, 67). Консулові дозволялося «виставляти свій прапор і герб держави» (ст. 53) і т. д. Крім того, консулам надавалися виняткова поліцейська влада і право судової (цивільної і карної) юрисдикції відносно співвітчизників (ст. 7) [6]. У наступних договорах зі східними країнами спектр і обсяг консульських прав залишався в цілому колишнім.

Незважаючи на появу перших письмових норм, закріплених капітуляційними договорами Росії зі східними країнами, консульські відносини із західними державами, обсяг надаваних у них консулам привілеїв аж до середини XIX ст. регулювалися переважно міжнародним звичаєвим правом. Саме із середини XIX ст. Росією укладається ряд міжнародних договорів про торгівлю й мореплавання із США (1832) [7], Нідерландами (1846) [8], Грецією (1850) [9], Бельгією (1858) [10], Великобританією (1859) [11], Австрією (1860) [12], Швейцарією (1872) [13], Данією (1895) [14], що містять норми в галузі консульських переваг, а також перші двосторонні консульські конвенції Росії з Німеччиною (1874) [15], Францією (1874) [16], Італією (1875) [17] й Іспанією (1876) [18]. Аналіз цих документів дозволяє зробити деякі висновки про обсяг консульських привілеїв і імунітетів, що надавалися російським консулам у країнах Заходу і, відповідно, західним консулам у Росії.

Ключовим положенням залишилося закріплення звичайних норм традиційною формулою: з «усіма привілеями, вилученнями і пільгами, які нині належать консулам найбільше благо- приятствуємої нації» (договори із США 1832 р. - п. 1 ст. 8, з Нідерландами 1846 р. - п. 1 ст.14, з Бельгією 1858 р. - ст. 17, з Великобританією 1859 р. - ст. 15, з Австрією - п. 1 ст. 17 й ін., а також ст.15 консульських конвенцій Росії із Францією, Німеччиною, Італією, Іспанією). Жоден з названих договорів не визнав за консулом права позаземельності, тобто вилучення з-під юрисдикції держави перебування, якою користувалися консули в східних країнах.

Більш певне формулювання дістають у вищезгаданих консульських конвенціях консульські імунітети й привілеї, де традиційні звичайні норми знаходять письмове підтвердження. Перша консульська конвенція була підписана Росією 1 квітня 1874 р. з Францією. Зразком для неї послужила Франко-Австрійська консульська конвенція 1866 р. Інші такі ж угоди Росії з Німеччиною, Італією та Іспанією по змісту абсолютно ідентичні першій.

Усі консульські конвенції вводили деякі обмеження відносно повної підсудності консулів судам держави перебування. Штатним, а також позаштатним консулам, надавалася перевага: вони не могли бути «піддані ні арешту, ні тюремному ув'язненню, крім як за такі справи й дії, які за законами тієї й іншої держави підлягають віданню суду із присяжними засідателями» (п. 2, ст. 2). Якщо вони займалися торгівлею, могли бути піддані «особистій затримці тільки по справах торговельним, але не по цивільних позовах» (п. 2 ст. 2). На позаштатних консулів західних країн, що перебувають у російському підданстві, такі вилучення не поширювалися.

Вказівка на те, що консул підсудний місцевому суду тільки за правопорушення, які кваліфікуються як злочини, підсудні суду за участю присяжних засідателів за законами обох держав (і тієї що відправляє, і що приймає), ускладнювало процедуру притягнення до відповідальності. Якщо злочинне діяння підлягало суду присяжних тільки за законодавством однієї з держав, то консул не міг бути позбавлений волі. У цьому випадку держава перебування мала лише право вимагати його відкликання, або позбавити його екзекватури, внаслідок чого він ставав приватною особою і підлягав відповідальності відповідно до місцевого законодавства, або відповідно до російського.

Положення конвенцій, що обмежує відповідальність консульських посадових осіб, що займаються торгівлею, особистою затримкою тільки за торговельні борги, було досить новим для консульського права розглянутого періоду. Раніше воно не поширювалося на консулів, що перебувають у Російській імперії, що можна побачити із трактатів про торгівлю і мореплавання з Австрією, Бельгією, Нідерландами, Грецією, США, Швейцарією (Австрія (1860 р.), Бельгія (1858 р.), Греція (1850 р.), Нідерланди (1846 р.),