Усі конвенції звільняли штатні консульські чини, а також позаштатних консулів «від військового постою і військових повинностей, від податків, прямих і особистих», якщо вони не володіли нерухомою власністю і не займалися «торгівлею або яким-небудь промислом». А якщо ні, то вони підлягали «тим же податкам, повинностям і зборам, як інші приватні особи» (п. 1 ст. 2) [20]. Займаючись торгівлею, вони мали дотримуватися тих же законів та звичаїв що й місцеве населення (ст. 17) [21]. Дані положення були цілком традиційними і діяли практично для всіх країн з якими Росія мала консульські відносини.

У консульських конвенціях, укладених Росією, знайшли закріплення і деякі вилучення відносно можливості залучення консулів як свідків. Загальним положенням був обов' язок консулів «давати свої показання свідків, коли місцеві судові встановлення визнають це потрібним» (ст. 3). Однак запрошення їх як свідків було можливе тільки офіційним листом. У випадку неможливості з' явитися особисто для дачі показань, консулові надавалося право давати усні або письмові показання за місцем проживання (ст. 3).

І звичайна практика, і міжнародні договори надавали консулам право (незалежно від їхнього рангу) піднімати прапор і вивішувати щит з гербом своєї держави на будинку консульства, а також на суднах, якими вони виходять у порт для виконання своїх обов'язків [22], але із застереженням, що це не надає право притулку. Для підняття прапора й вивішування щита необхідно був дозвіл місцевої влади. Наприклад, у серпні 1881 року бельгійський віце-консул у Миколаєві Іван Давидович Ерліх звернувся до Миколаївського військового губернатора з наступним проханням: «Маю честь уклінно просити дозволу Вашого Високопревосходительства дозволити мені піднімати у святкові й урочисті дні національний прапор Бельгійського королівства». На що на наступний же день була отримана відповідь: «Не зустрічаю зі своєї сторони перешкод до підняття Вами, у встановленому порядку, національного прапора Бельгійського королівства.» [23].

Проте, це не давало житлу недоторканності. Право недоторканності надавалася тільки консульським архівам, який не підлягав ні поліцейському обшуку, ні судовій забороні. Дані архівні папери повинні були завжди зберігатися окремо від паперів, які стосувалися торгових чи промислових справ [24].

Таким чином, хоча консул і не користувався повним вилученням з-під юрисдикції держави перебування, але на підставі зазначених консульських конвенцій на нього поширювалися вилучення із загальних правил, які відомий російський юрист-міжнародник П. Казанський назвав правом малого екстерриторіалітету [25].

Вимагали від консула і знання російської мови. 23 серпня 1886 р. Одеський генерал-губернатор направив Миколаївському військовому губернаторові лист, у якому указав, що «у зв'язку з непорозуміннями, що іноді зустрічаються, маю честь повідомити Ваше Превосходительство для відома, що відповідно отриманому мною нині від пана Міністра Закордонних Справ відношення, уся переписка іноземних консулів, що перебувають у Росії, з російськими посадовими особами й установами повинна здійснюватися російською мовою» [26].

У відповідь на це розпорядження Великобританський генеральний консул в Одесі заявив, що «писати на якій-небудь іншій мові, крім англійської, огидно його інструкціям» і йому було рекомендовано супроводжувати переписку завіреним перекладом на російську мову, інакше листи не будуть навіть розглядатися [27].

Потрібно зазначити, що офіційне листування іноземних консулів, яке знаходилося в Росії, згідно прийнятого міжнародного звичаю і на основі взаємної згоди звільнялася від будь-яких зборів, а згідно цього не підлягало оплаті гербовим збором. Воно підлягало гербовому збору лише у тому випадку, якщо містила в собі клопотання приватного характеру, тобто стосувалася особистих інтересів консула або третьої особи [28].

Крім того, іноземні консули не мали права отримувати іноземні видання без цензурного перегляду, як особа, що не належала до складу дипломатичного корпусу Російської імперії. В результаті цього, для отримання такого права консул повинен був увійти з проханням у головне відділення пошти та телеграфів, де мав оплатити гербовими марками та вказати ті іноземні видання, які він бажав би отримувати без цензурного перегляду. Але згідно статті 2 консульських конвенцій, які були укладені з Німеччиною, Італією та Іспанією, консули звільнялися від оплати гербовими марками. Дане положення прописане в п. 4 ст. 62 «Статуту гербового збору» [29].

Дипломатичні представники іноземних держав мали право співпрацювати з російською судовою владою та начальниками губерній, але дана співпраця повинна була вестися російською мовою і лише в межах діяльності їх консульського округу.

Конвенції про спадок з Францією (1874 р.), з Німеччиною (1874 р.), Італією (1875 р.), Іспанією (1876 р.), саме їх статті 1-13, зі Швецією та Норвегією (1889 р.) ст. 1-15, Декларація з Францією (1891 р.) про видачу спадку мореплавцям, підданим однієї з домовлених держав, Декларація з Великобританією (1880 р.) про видачу спадку мореплавцям, які залишилися після смерті та вищезгадані договори про торгівлю та мореплавство та трактати надавали право іноземним консулам на спасіння суден, які потерпіли біля російських берегів, а також права щодо охорони приватної власності та спадку, який залишився в Росії після смерті їх співвітчизників та право розпоряджатися даною власністю, також право консулів на виключне спостереження за внутрішніми порядками на торгових судах їх націй і на вирішення різного роду суперечок, які виникли між людьми екіпажу.

Досить важливим привілеєм серед вже розглянутих було право консулів