заявляти про різні порушення згідно міжнародного договору місцевій владі та в деяких випадках діяти в якості російського уповноваженого при перебуванні на суднах та інших місцях [30]. Віце-консули та комерційні агенти мали право бути в якості суддів чи посередників у суперечках, які виникали між шкіперами та екіпажами на суднах їх нації. Здебільшого місцева влада не мала права вмішуватися у вирішення таких суперечок, але лише за умови якщо поведінка шкіпера чи екіпажу не порушує суспільний порядок та спокій країни. (ст. 13) [31] (ст. 8) [32] Також іноземним консулам надавалося право приймати акти до завершення та засвідчення [33].
Проблема визначення обсягу й категорій консульських прав і привілеїв стала активно підніматися у зв'язку зі спробами наукового аналізу правового статусу консула. Як уже говорилося, більшість російських вчених була прихильниками позитивістської теорії консульського статусу, згідно з якою за консулом не визнавався представницький характер, але він розглядався як одноособовий орган зовнішніх зносин, наділеного публічними повноваженнями, що й діяв на функціональній основі. У зв'язку із цим піднімалося питання про співвідношення консульських і дипломатичних привілеїв і імунітетів. Більшість російських дослідників визначала обсяг консульських переваг, грунтуючись на функціональному підході, виходячи в основному з узагальнення діючої практики. Вони думали, що привілеї консулів по своєму обсягу повинні бути менше привілеїв, що надавалися дипломатам, оскільки тільки дипломати наділені представницьким характером. Обсяг консульських переваг визначався більшістю як право малого екстери- торіалітету [34].
Проблема класифікації консульських привілеїв стала підніматися із середини XIX ст., сполучення «привілеї й імунітети», що затвердилося в сучасному консульському праві, ще не існувало. Для позначення різних аспектів привілейованого становища консульських органів, використовувалися різні терміни: права, переваги, привілеї, прерогативи, вилучення, імунітети, пільги, звільнення й ін. Російські вчені вживали весь спектр названих термінів найчастіше як синоніми без спроби розкриття сутнісного змісту кожного з них. Використовувалися різні методи класифікації категорій консульських привілеїв. Більшість дослідників, в основному в загальних роботах з міжнародного права, зупинялося на простому перерахуванні загальноприйнятих звичайних консульських прав і переваг.
Наприкінці XIX ст. проблема визначення обсягу консульських привілеїв стає предметом широкого міжнародного обговорення, у якому Росія бере активну участь. На декількох сесіях інституту міжнародного права розглядалися питання консульських імунітетів і привілеїв (сесія в Лозанні - 1888 р., Гамбурзі - 1891 р., Женеві - 1892 р., Венеції - 1896 р.). На сесії у Венеції був прийнятий проект Конвенції (так званий Венеціанський регламент) про консульські привілеї, що складається із 21 статті. Даний документ став першою спробою уніфікувати консульські імунітети на багатосторонній основі.
Регламент, визначаючи консульські ранги, уводив трохи іншу термінологію. Звання консула, згідно із проектом, надавалося «лише агентам зовнішньої служби, які, будучи громадянами країни, яку вони представляють, не несуть на собі інші функції, крім функцій консула» (ст. 1). Позаштатні консули були названі в регламенті консульськими агентами. Звання консульського агента надавалося «національним консулам», тобто громадянам держави, що акредитує, якщо вони виконували які-небудь інші функції або займалися іншою професією, а так само особам, що виконують консульські функції, але, що не є громадянами держави, що акредитує.
При цьому відзначалося, що відносно привілеїв «не робиться різниці між генеральними консулами, консулами й віце-консулами» (ст. 17). Їм надавалася особиста недоторканність у межах функціонального імунітету, тобто вони не підлягали юрисдикції місцевих судів за дії, чинені «у своїй особистій якості й у межах своєї компетенції» (ст. 5). У цілому надавані консулам переваги були цілком традиційні й відповідали нормам, що містяться в консульських конвенціях Росії. Досить новою, що не затвердилося ще у звичайній практиці досліджуваного періоду, була вимога припинення порушеної проти консула справи до попередження дипломатичним шляхом влади держави відправлення (ст. 7), а також надання повної недоторканності офіційному житлу консула і приміщенням, зайнятим для канцелярії й архіву (ст. 9).
Консульські агенти згідно із даним регламентом практично втрачали привілеїв. Їм дозволялося лише вивішувати герб і прапор держави, що відправила їх, на будинку консульства (ст. 20). Порушувані проти них справи були підсудні місцевим судам за винятком «випадку, коли названі агенти доведуть, що вони діяли у своїй офіційній якості» (ст. 18). Від податків звільнялося тільки приміщення, «що служить для... консульської канцелярії» (ст. 19) [35].
Однак Венеціанський регламент 1896 р. так і залишився проектом. Обсяг же консульських імунітетів і привілеїв, як і раніше, регулювався переважно звичайними нормами, а також двосторонніми міжнародними договорами про торгівлю й мореплавання і спеціальними консульськими конвенціями, близькими по змісту до вищезгаданих, яких до 1914 р. Росією було укладено вже вісім.
Консульські ж конвенції Росії із західними країнами діяли до революції, будучи найповнішими письмовими джерелами в даній сфері міжнародно-правових відносин, що зробили величезний вплив на кодифікацію консульського права надалі.ЛІТЕРАТУРА
Сафронова Е.В. Становление и развитие консульской службы Российской империи в XVIII - начале XX века / Е.В. Сафронова. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. - С. 37-38.
Там само. - С. 38.
Там само. - С. 38-39.
Именной указ «О назначении консула в Кадикс с пред. правил, по которым он поступать должен» от 20 августа 1723 г. // Полный свод законов Российской империи. - Т. 7. - СПб., 1830. - С. 102 (№ 4286).
Уляницкий В.А. Русские консульства за