Однак найбільш суттєвою для справи патронату стала приватна та громадська ініціатива. Яскравим прикладом останньої була діяльність Мод Бут (у дівоцтві Чарльсворс, 1865-1948) у штаті Нью-Йорк. Вона народилася та виросла в Англії. Завдяки своїм батькам Мод почала цікавитися питаннями соціального добробуту та послуг. У 1882 р. вона вступила до Армії Порятунку, у 1886 р. вийшла заміж за Балінгтона Бута, сина генерала Уільяма Бута, засновника «Армії».

Разом із чоловіком Мод переїхала до Америки, де подружжя розпочало реорганізацію «Армії Порятунку». У 1896 р. за підтримки впливових політиків та релігійних діячів подружжя створило нову організацію «Християнські американські добровольці», яка невдовзі стала відомою як «Добровольці Америки». Паралельно Мод працювала над удосконаленням процедури умовно- дострокового звільнення, багато уваги приділила питанням формування соціальних навичок та реадаптації звільнених з метою попередження рецидиву злочину.

У 1903 р. вийшла в світ її книга «Що після в'язниці?», у якій висловлювалася наступна точка зору: товариства патронату повинні розпочинати свою діяльність з моменту перебування злочинця у тюрмі, а не після звільнення; вони мають допомагати звільненим не тільки матеріально, а й шляхом моральної підтримки та розвитку соціальної солідарності; особливо важливим є прибрати відчуження суспільства, і тільки на цьому ґрунті моральна підтримка дасть результати. М. Бут писала, що «ми завжди асоціюємо злочинця з його злочином, покаранням, тюрмою та оточуючим середовищем, ми хворобливо відвертаємося від нього і тому перебуваємо за межами тієї сфери, де можемо допомогти йому. Між тим, злочин був лише випадком в його житті; його тюремне ув'язнення є тільки фактом учорашнього дня» [19].

Ця теорія, з точки зору Бут, не була новою, однак важливо було зробити так, щоб вона перестала бути теорією, а втілилася в життя. Для цього Мод доклала чимало зусиль. Вона зосередила свою увагу на тюрмі Сінг-Сінг. У 1896 р. вона та п'ять ув'язнених чоловіків заснували Добровільну тюремну лігу. Той, що вступав до останньої, не підлягав жодним розпитуванням про своє минуле; йому достатньо було погодитися виконувати те, що було написано у свідоцтві, яке йому видавалося. Згідно з цим свідоцтвом член ліги давав обіцянку виконувати наступні правила: молитися кожного ранку і вночі; уважно читати «Щоденник» - книгу, спеціально написану для членів Ліги, яка включала кодекс моральних висловів, повчань та наставницьких розповідей; утримуватися від вживання брутальних слів; належно виконувати правила тюремної дисципліни; неухильно прагнути гарного життя і справ, підбадьорювати інших, намагаючись по можливості заохочувати їх до вступу у Лігу [20].

Через деякий час новому члену видавали білий прапорець з написом «Працюйте самі над власним порятунком», а також почала виходити спеціальна газета, яку видавала Ліга (спочатку вона мала назву «Газета Волонтерів», пізніше - «Зірка Надії»). Мод розглядала ув'язнених як дітей, а вони називали її «матінкою», «маленькою мамою». Бут писала, що «за сучасного ладу справжнє покарання ув'язненого починається з того моменту, коли він отримує ту свободу, про яку він стільки мріяв в ув'язненні» [21]. Тому для полегшення перших кроків перебування звільнених на волі засновувалися так звані будинки надії (Hope Homes). Після знаходження роботи патронований не переривав зв'язків з рештою, а періодично відвідував збори-бесіди, організовувані Лігою. У 1903 р. ця спілка нараховувала 15 000, а у 1923 р. - більше 100 000 членів [22].

Цінний досвід у напрямку створення патронажних товариств виробила Швейцарія. У 1839 р. почало існувати Сен-Галленське товариство, яке брало під примусовий патронат усіх без винятку звільнених. Його діяльність дала суттєві позитивні результати: у 1865 р. воно нараховувало 1 005 членів (проти 36 на початку існування), під його опікою перебувало 774 звільнених, а рецидив злочинів в кантоні складав 11 на 100 [23]. У 1865 р. виникло Цюріхське патронажне товариство, яке піклувалося про молодих злочинців; однак воно допомагало не всім без виключення звільненим, як Сен-Галленське, а лише тим, хто дійсно бажав стати на шлях виправлення.

До складу товариства входили зокрема начальник тюрми та тюремний священик. Перший мав за шість місяців до звільнення повідомити товариству усі дані про того, кого звільняли: вік, особливості поведінки, обставини злочину, стан та плани злочинця, що дозволяло спланувати діяльність належним чином. З 1839 р. існувало «дамське піклувальне товариство», засноване англійкою Єлизаветою Фрі для осіб жіночої статі. Члени останнього відвідували ув'язнених жінок, навчали їх, давали поради, вчили правослухняній поведінці на власному прикладі. Звільнені жінки отримували тимчасову роботу й помешкання: вони або розміщувалися до якоїсь сім' ї у якості обслуги, або потрапляли до будинку ремісника, з яким укладався договір. У 1855 р. виникло Люцернське піклувальне товариство про звільнених, у 1858 р. - товариство в кантоні Тургау, у 1860 р. - в Ааргау, у 1874 р. - в Апенцелі, Берні та інших кантонах [24].

У Німеччині найбільш відомими були Дюссельдорфське та Берлінське тюремні товариства (виникли відповідно у 1826 р. та 1828 р.). Допомога надавалася лише тим, хто хотів працювати й виправитися. Інших передавали під нагляд поліції, а тих, хто не міг працювати через фізичну неспроможність - до відання піклування про бідних. Дюссельдорфське товариство мало притулок для звільнених. Останні могли жити там різну кількість часу, але