Культурно-освітні організації на півдні України

(1917 - кінець 1920-х років)

Ленінська теорія соціалізму і особливо практика її реалізації після Жовтневої революції 1917 року істотно відрізнялися від ідей класичного марксизму. Лідер більшовиків відзначав, що для органічного переходу до нового соціалістичного суспільства бракувало необхідної передумови - відповідного вищого рівня культури [1]. Це і не дивно, бо Росія була державою, яка найменше вихована на принципах і у традиціях народовладдя. Також слід відмітити несвідомість більшої частини народних мас колишньої імперії.

Визнаний спеціаліст з історії культурних перетворень у СРСР М.П.Кім довів, що свідомість не приходить до трудящих мас стихійно. Її потрібно добиватися наполегливою і тривалою працею [2]. Відомий вислів К.Маркса відносно того, що думки панівного класу в кожну епоху є панівними думками [3] ставав аксіомою. Вищим радянським керівництвом установлювалося надзавдання - будь-що перебудувати стару свідомість мас. Визначався й термін - 5-10 років [4].

За допомогою державного апарату влада добивалася керованості стихією мас, щоб не дати змоги відбутися хаосу або перевороту зі зміною устрою. Одним з інструментів такої керованості в період між двома великими переломами 1917 і 1929 років стали численні культурницькі товариства, через посередництво яких ідеологічна машина державної влади почала роботу по формуванню людини нового типу.

Дана тема ще недостатньо висвітлена в історичній літературі. У численних дослідженнях, присвячених проблемам радянського і культурного будівництва, у тому числі і на Україні, питання про діяльність культурно-освітніх організацій розглядається у зв'язку з вивченням інших проблем, які мали на меті висвітлення різних аспектів процесу так званої "культурної революції" [5]. Спираючись на досягнуті результати у дослідженні цієї проблеми, враховуючи її актуальність і недостатню розробленість, автор публікації прагне показати діяльність культосвітніх установу здійсненні завдань культурного будівництва і проаналізувати основні напрями їхньої роботи серед населення на півдні України в період із 1917 по кінець 1920-х років.

Джерела, що висвітлюють діяльність клубів, бібліотек, хат-читалень, сельбудів, просвіт, гуртків і т.д., можна поділити на такі основні групи: законодавчі акти вищих органів влади України, звіти Головполітосвіти УРСР, плани та інформації агітпропу ЦК КП(б)У, документи Наркоматів освіти і робітничо-селянської інспекції УРСР, резолюції губрадпрофу, тези доповідей Всеукраїнських нарад, протоколи губвідділів наросвіти, матеріали повіт- і волвиконкомів, статистичні дані, циркулярні листи, інструкції, положення, телефонограми, записки, довідки.

Дослідження діяльності культурно-освітніх організацій потребує комплексного використання всіх груп джерел, що зберігаються в архівних фондах.

Велика частина архівних матеріалів, пов'язаних з організаційною, статутною та фінансовою діяльністю культосвітніх громадських осередків півдня України, знаходиться в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (м.Київ): ф. 1 - "Всеукраїнський Центральний Комітет Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів", ф. 2 - "Рада Народних Комісарів Української РСР", ф. 166 - "Народний комісаріат освіти УРСР", ф. 539 - "Народний комісаріат робітничо-селянської інспекції УРСР"; а також у Центральному державному архіві громадських об'єднань України (м. Київ): ф. 1 - "Центральний комітет Комуністичної партії України".

Висвітленню різних аспектів культосвітньої роботи названих установ сприяють документи, які знаходяться у фондах держархівів Одеської, Донецької та Миколаївської областей: ф. П-3 - "Одеський губком КБ (б) У", ф. П-7 - "Одеський окружком КП(б) У", ф. 11-1 - "Донецький губком КП(б) У", П-1 - "Миколаївський окружком КП(б) У", ф. Р-179 - "Гур'ївський волвиконком", ф. Р-211 - "Воскресенський волвиконком", ф. Р-1463 - "Братський волвиконком", деякі інші.

Слід відзначити, що ціла низка установ громадського характеру діяла в Україні ще задовго до 1917 року. В містах існували купецькі клуби і дворянські зібрання. Після Маніфесту 17 жовтня 1905 року відбулося юридичне оформлення просвіт на Наддніпрянщині.

У великих промислових центрах, а також на значних підприємствах відкривалися робітничі клуби та бібліотеки. При клубах працювали хорові, драматичні та музичні гуртки. У 1910 році у містах України функціонувало 48 клубних установ та 66 бібліотек (показані лише народні бібліотеки при школах. Відомостей про самостійні масові бібліотеки немає. - Ф.К.), а разом із сільськими - 2130 бібліотек [6]. У 1912 році на Україні налічувалося понад 100 гуртків. У той же час силами кооперації у великих селах розпочалося будівництво народних будинків.

На території тієї частини України, яка входила до складу Російської імперії, в 1914 році діяло 35 театрів (українських із них тільки 5), 224 кіноустановки (на селі лише 15) [7].

3 початком першої світової війни посилилися репресії царського уряду проти національно- визвольного руху народів Росії та їх культури. Друковані органи, культурно-освітні товариства, культурні заклади переслідувалися та заборонялися.

Переломним моментом в існуванні культурно- освітніх організацій стала Лютнева революція.

Народжувалась велика кількість культосвітніх осередків на місцях під керівництвом міських дум і земств, вчительських організацій, просвіт і кооперативів. Із початком ідеологічної боротьби між українським і більшовицьким таборами за вплив на народні маси, названі установи були втягнуті у політику. Культурництво відійшло на другий план.

Політична агітація виявилась найдійовішим засобом освіти та інформації широких мас народу, а мітинги - основною формою агітації.

У роки громадянської війни найбільш характерною ознакою масової роботи була її надзвичайна значимість і невідкладність. В умовах стрімкої зміни ситуації масова робота набула великих розмірів і пристосувалася до швидкого обслуговування мас. З метою посилення ефекту, форми масового впливу часто