Для об'єднання й керівництва всією політосвітньою роботою Раднаркомом УРСР 27 лютого 1919 року було прийнято Декрет про утворення Наркомату радянської пропаганди [9].

У містах, на залізничних, великих поштових станціях і пристанях створювались агітпункти [10]. Найбільш мобільні інфраструктури культури - преса, театр, фольклор - були підпорядковані революційній практиці і перенесені "на колеса". Набули поширення агітпоїзди та агітпароплави.

Агітпоїзди "Жовтнева революція", ім. В.І.Леніна та інші завантажувалися пресою і агітаційними листівками у Москві і вирушали на Україну. Траплялися й трагічні випадки. Телефонограма від 26.01.21 за підписом Х.Раковського повідомляла про аварію агітпоїзда ім. Й.В.Сталіна, що відбулася 23 грудня 1920 року в Олександрівському районі, внаслідок якої було багато загиблих і поранених [11].

На початку 1920-х років також проводилися агітаційні кампанії загальнодержавного і місцевого рівня. Під гаслом широкої допомоги незаможному селянству в серпні 1920 року в масштабі України відбувся "Тиждень селянина", під час якого члени партії вивільнялися з роботи і відправлялися на село для масової агітації [12].

З метою збирання коштів в для надання допомоги голодуючим, в межах Вознесенського повіту Одеської губернії, була проведена з 15 вересня по 15 жовтня 1921 року відповідна кампанія [13]. А в сусідньому Миколаївському повіті з 19 серпня по 20 вересня 1921 року пройшов "Місяць на книжку і письмові приладдя для села" [14]. Вчителі й аматорські гуртки були мобілізовані у всі села Ганнівської волості Єлисаветградського повіту Одеської губернії під час проведення всередині 1920 року "Тижня пораненого і хворого червоноармійця" для збирання матеріальної допомоги [15].

За один тільки червень місяць 1923 року в Одеській губернії були проведені: "Тиждень матері пролетарки", "День юнацького руху", "Липневі дні", "Пушкінський тиждень", "День кооперації" і т.д. [16].

Не обходилося і без політичних кампаній. Так, 20 червня 1921 року у Єлисаветградському повіті було проведено день допомоги англійським страйкуючим шахтарям. На концертах та мітингах солідарності влаштовувався збір коштів. Тільки від вистави, поставленої на користь страйкуючих, надійшло 60.000 крб. [17].

У короткій пояснюючій доповіді відділу ЦК КП(б) У по роботі на селі, датованій червнем 1920 року, повідомлялося, що на Україні є досить багато різного роду культурно-освітніх осередків, дуже популярних серед населення, які одначе залишалися поза впливом державних і партійних органів. Головним чином мова йшла про просвіти. Ставилася задача - зробити їх осередками комуністичної освіти і пропаганди комуністичних ідеалів. Відділом ЦК КП(б) У по роботі на селі разом із Наркомосом була поведена у відповідному напрямку робота за принципом класового розшарування товариств [18].

14 грудня 1920 року Рада Народних Комісарів УРСР прийняла декрет про утворення при Наркомосі Головного комітету політосвіти [19]. Був взятий курс на жорстку централізацію культурно-освітньої роботи в місті і на селі. Часи гегемонії мітингу скінчилися. Партією ставилася нова мета - формування цілісного марксистського світосприйняття. Треба було переходити від випадкових лекцій до партійної школи [20]. Головполітосвіта висунула принцип "клубного комбінату" - об'єднання всіх політосвітустанов навколо одного організуючого центру.

У місті таким центром став робітничий клуб - єдина достатньо глибока й життєва форма, якій під силу було розв'язати нові культурно-історичні завдання [21].

Клуб виявився найбільш придатним для проведення культосвітньої роботи серед робітничого класу, підвищення його культурного рівня. Кількість їх швидко росла і якщо до Жовтневої революції робітничих клубів на Україні було кілька десятків, то на 1 січня 1923 року - 621, а через чотири місяці вже 896 [22].

Клуби поділялися на фабрично-заводські, районні та центральні. Фабрично-заводські клуби проводили роботу безпосередньо серед робітників підприємств. Вони були найбільш масовими і становили понад 61% усієї кількості клубів. Районні клуби теж проводили масову роботу серед робітників, а також спрямовували діяльність фабрично-заводських клубів та подавали їм методичну допомогу. Центральні клуби поряд із масовою роботою надавали методичну допомогу всім культосвітнім, профспілковим установам губернії чи округу. Вони організовували лекційні бюро, створювали показові художні колективи для обслуговування клубів. Клуби були також осередками організації культурного відпочинку і дозвілля. Понад 90% клубів мали свої бібліотеки і читальні зали, 31% - кінозали [23].

Робота клубів на місцях спрямовувалась місцевими партійними організаціями через культвідділи фабзавкомів та клубним відділом Головполітосвіти.

Відкривалися клуби в приміщеннях колишніх комерційних клубів, в робітничих казармах, а іноді для них будувалися й нові приміщення.

Миколаївський партійний клуб мав 10 кімнат і великий глядацький зал. У клубі був буфет, де за дешевими цінами відпускалися обіди, вечері та чай. Щоденно працювала шахова кімната, вщерть переповнена граючими, діяла більярдна, відкрився тир. Щомісячно в середньому читалося 6 лекцій на загальноосвітні, антирелігійні і політичні теми, які іноді супроводжувалися концертами і виставами діючого при клубі драмгуртка [24].

Жваву роботу проводили клуби в шахтарських районах Донбасу. В деяких з них нараховувалося до 400 членів [25]. Хоча слід зазначити, що були й негативні сторони в діяльності робітничих клубів, як, наприклад, в місті Артемівську - а саме: "До сих пор не доказано рабочему не на словах, а на деле, что в клубе он может получить больше развлечений, чем в пивной и что разумное развлечение, которое он получит в клубе принесет ему пользу [26]".

Робітничі клуби Донбасу поділялися за професійною приналежністю. На