В інших регіонах України також функціонували клуби за професійною ознакою. Одеський союз хіміків, який нараховував 1500 чоловік, в будинку № 34-а по Старопортофранківській вулиці мав свій професійний клуб, в якому було 5 кімнат і глядацький зал [28].

У 1926 році пересічна кількість членів на 1 клуб по Україні складала 330 чоловік [29].

Значно складніше виявилося створити радянський культурно-освітній центр на селі, де комуністичних осередків на початку 1920-х років було ще дуже мало.

У розпорядженні Наркомосу від 30 травня 1920 року мова йшла про завоювання просвіт для подальшого їх використання як звичайної форми позашкільної освіти в українських селах [30]. Спираючись на комітети незаможних селян, партія з середини 1920 року розпочала радянізацію просвіт. Вони переводились на новий статут, за яким членами просвіти мали право бути лише громадяни, що мають право голосу. Основним завданням товариства " Просвіта" за новим статутом була пропаганда політики радянської влади, комуністичної партії та боротьба з ворожою ідеологією. Перехід на радянський статут став початком тривалої і складної перебудови просвіт, а разом з ними й інших культурно-освітніх установ.

Боротьба за завоювання просвіт зсередини була важкою і, не дивлячись на всі зусилля партійних органів, дала незначний результат [31].

Це пояснюється тим, що названі товариства несли в народ культуру і освіту рідною мовою, перетворювали селян у національносвідомих кооператорів, а це, в свою чергу, суперечило планам борців " казарменого соціалізму", яким потрібні були лише бездумні виконавці їхніх рішень.

На 1 листопада 1920 року на Україні, за неповними даними анкети про роботу на селі, налічувалося 1067 просвіт (з 11 представлених регіонів України немає даних по 4-х. - Ф. К.), з них взято під комуністичний вплив всього 224, тобто 20,9% [32].

Просвіти так і не стали червоними. Замінити їх покликані були новоутворені установи - селянські будинки.

Ініціатором організації селянських будинків навесні 1920 року був Народний комісар земельних справ України Дмитро Захарович Мануїльський [33]. Стати притулком для приїжджаючих до міста у своїх справах селян - така планувалася головна мета сельбудів.

У травні 1920 року у Харкові було урочисто відкрито перший в Україні селянський будинок, для якого на ІІавлівській площі відвели великий дім - колишній приватний готель "Селект". Пізніше сельбуди організовано у всіх губернських і повітових містах України. На кінець року їх налічувалося вже близько 40. Все це були готелі цілком безплатні, погано упорядковані і з невеликою кількістю селян у них. Інакше і бути не могло - бо це був час господарчої руїни, коли міста вилюдніли, голодували, мерзли [34].

Коли стало очевидно, що просвіти червоними бути не можуть, виникла думка про перенесення сельбудів на село. На початку 1921 року, за ухвалою того ж таки Д. З. Мануїльського, був вироблений перший проект організації сельбудів сільських. Друга Всеукраїнська нарада по роботі на селі, що відбулася в лютому 1921 року, в своїй резолюції звернула увагу на необхідність утворення нових сельбудів як єдиних політосвітніх і економічних центрів на селі [35].

Розпочалася боротьба за українське селянство між новими і старими культурно-освітніми установами - між сельбудами і просвітами. Боротьбу цю можна без перебільшення назвати боротьбою двох культур. У названому протистоянні перемогла б міцніша культура, але при одній умові, якщо не втручається держава [36].

Щоб притягти селянство, сельбудам було передано знаряддя культурного господарювання. Вони одержали землю, прокатні та злучні пункти, майстерні й т.ін. і на базі цієї, корисної й зрозумілої для селянина роботи, розвивали свою діяльність, витісняючи просвіти.

Велику увагу приділяли господарчій діяльності сельбудів у Старобільському, Бахмутському та інших повітах Донбасу [37].

Спостерігалася велика різноманітність форм господарювання сельбудів. Джерело прибутку Вільховатського сельбуду, що в Сталінському повіті - 3.000 пудів вугілля, яке надсилала працююча поруч шахта на політосвітню роботу. Матеріальні кошти від експлуатації своїх млинів отримували сельбуди села Дробишево Бахмутського повіту Донецької губернії та села Полянецьке Балтського повіту Одеської губернії. Основним джерелом прибутків районного сельбуду міста Токмак Бердянського повіту Катеринославської губернії були заїзні двори. А сельбуд 5 району, що на околиці Олександрії, відкрив м'ясну лавку і більярдну [38]. В липні 1923 року при сельбудах Одеської округи діяло 12 заїзних дворів з їдальнями і буфетами [39].

У жовтні місяці 1924 року господарча база 58 сельбудів Миколаївської округи складалася з 17 млинів, 4 готелі, 7 заїзних дворів, 4 їдальні, 3 кузні і 627 десятин землі [40].

Таким чином, з 1921 року йшов безупинний ріст сельбудів, у той час як кількість просвіт усе зменшувалася і зменшувалася. Про це свідчать такі дані: на 1 червня 1921 року було 118 сельбудів і 4003 просвіти, а 1 вересня 1923 року вже 721 сельбуд і 573 просвіти [41].

Загальна кількість культурно-освітніх організацій на Україні після 1917 року з об'єктивних причин різко змінювалась. Стихійний, викликаний небаченим натхненням народних мас, зріст мережі культосвітніх установ на кінець червня 1921 року досяг цифри 18.643.

Тяжкий економічний стан України внаслідок безперервних воєнних дій, зняття культурно-освітніх організацій з місцевого бюджету, що поставило їх на шлях самовиживання, призвело до того, що на