Однією з іпостасей великої богині-матері - володарки життя і смерті, була у наших пращурів язичницька богиня Желя - уособлення поховальних ініціацій та скорботи за померлими. Етимологія даного божества вказує на її зв'язок з потойбічним світом. Так, термін "Желя" буквально означає "скорбота", "плач" і походить від старослов'янського "жаліти", тобто почувати "печаль", "скорботу" [24].

Саме у такій іпостасі згадується ця язичницька богиня у "Слові о полку Ігоревім": "І Желя поскакала по Руській землі, вогонь тримаючи у полум'яному розі" [25]. Желя у даному випадку прямо пов'язана із загибеллю головних героїв, скорботою та жертовним (можливо кремаційним) вогнем.

"Окаянныя желения" у значенні "скорботи", "плачу" згадується у багатьох ранньохристиянських джерелах. Так, у слов'янській вставці до "Слова святого Діонісія про жалючих" розповідається про те, що "диявол жалобі навчає, різатися по мертв'яку, топитися у воді й давитися навчає..." [26].

Особливо слід відзначити порівняно пізнє, але надзвичайно цікаве джерело "Літопис Дмитра Ростовського", у якому при описі прикмет, які передували Куликовській битві, розповідається про плач, який нібито доносився з-під землі, "ніби якась діва жалісно плаче" [27]. Логічно було б припустити, що "якась діва", описана у джерелі, являє не що інше, як язичницьку богиню Желю.

Місцезнаходження надприродної істоти з "Літопису" - уособлення скорботи по воїнах, що мали загинути у битві з монголами, віднесене під землю. Ці відомості добре узгоджуються з деякими етимологічними даними. Так, термін "жальник" у давньослов'янській мові означає гробниця, поховання і відповідає уяві про "нижнє, підземне житло" [28].

Желя, як уявляється, представляла собою одну з іпостасей підземної богині мертвих і уособлювала собою ініціаційний обряд прощання з покійником. Є підстави вважати, що культ Желі, можливо, мав загальнослов'янський характер.

Так, згідно з повідомленням чеського хроніста XIV ст. Неплаха однією з центральних богинь у західних слов'ян була "Zela", яку потрібно зіставити з вітчизняною Желею [29].

Іншою давньою язичницькою іпостассю Великої богині-матері була Мара-Марена - загальнослов'янська богиня зими та смерті. З ім'ям Морени (Мари) звичай пов'язує такі слова - "мрак" ("морок", "мор"), "мара" ("привід"), "помора" ("отрута") і т.ін. Міжнародними прокльонами відомий й такий: "Побий тебе Морока" [30].

На жаль, ніяких відомостей про це божество у східнослов'янських писемних джерелах ранньохристиянської доби немає. Між тим, богиня Мара (Маржана) відома не лише із східнослов'янських фольклорних, етнографічних джерел, а й із західнослов'янських писемних матеріалів XV-XVI ст. Так, богиню смерті Маржану згадує більшість польських і чеських хронік середини II тис. н.е. [31].

За "Хронікою" М.Бельського у XVII ст. в Польщі робили солом'яне опудало, одягали на нього жіночий одяг та урочисто несли до річки і кидали у воду; це опудало називалося Маржа- ною й означало у слов' ян вбивання зими та смерті [32]. Під час подібних обрядів у західних слов'ян звичайно співали: "Смерть в'ється по городах, шукаючи собі здобичі". У чехів таке свято називалося "торжество забитої зими і поява весни" [33].

В Україні церемонія "втоплення" Мари припадає на 24 березня - день весняного рівнодення. Під час даного свята широко використовуються спеціальні костюми з вивернутим хутром, звірячі маски і т.ін. Таким чином, подібно до Желі язичницька богиня Мара уявляється однією з найважливіших загальнослов'янських богинь - уособлень смерті та потойбічного світу.

Отже, язичницький давньослов'янський бог Велес становив собою не тільки бога худоби, але й уособлення сакральної громади мертвих, господаря "антисвіту". Від нього залежала родючість землі, благополучність худоби в реальному світі і добробут мерця у "світі мертвих". Тому далеко не випадково автор "Слова о полку Ігоревім" називає себе у творі "онуком Велеса", тобто нащадком сакральної громади мертвих. Тотемістичні коріння культу Велеса, уособленням якого у давніх слов' ян вважався ведмідь, сягають далекої неолітичної доби - епохи, в яку він символізував духа вбитої тварини.

З наявних писемних та етнографічних джерел випливає, що, окрім бога підземного світу Велеса, східні слов' яни дохристиянської доби вшановували також богинь - уособлення похо-

Література

Русское православие: вехи истории / Под ред. Я.Н. Щапова. - М.: Наука, 1989. - С. 10; Грушевський М.С. Історія української літератури. - К.: Либідь, 1993. - Т. 1. - С. 321.

Щепкин Д. Об источниках и формах русского баснословия. - Вып. 2. - М., 1861. - С. 10.

Попович М. Нарис історії культури України. - К.: Артек, 1998. - С.45-46.

Писаренко Ю.Г. Велес-Волос в язичницькому світогляді Давньої Русі. - К.: Ін-т археології НАНУ, 1997. - 239 с.

Рыбаков Б.А. Рождение богов и богинь // Мифы древних славян. - Саратов: Надежда, 1993. - С. 146247; 175; Костомаров М.І. Слов'янська міфологія. Вибрані праці з фольклористики і літературознавства. - К.: Либідь, 1994. - С. 219.

Щепкина М.В. К вопросу о неясных местах в "Слове о полку Игореве" // Слово о полку Ігореве: Сборник статей / Вступ. статья и комментарии

П.Адриановой-Перетц. - М.; Л., 1950. - С. 194; Срезневский И. Словарь русского языка. - М.: Книга, 1989. - Т. 1. - Ч. 2. - С. 84; Щепкин Д. Вказ. праця. - С. 13; Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения славян на природу: В 3 т. - М., 1865. - Т. 1. -

101.

Писаренко Ю.Г. Вказ. праця. - C. 14.

Повесть временных лет