Дані, що узагальнюють висновки П.Ляшенка, підтверджують і сучасні історики, економісти. У підручнику "Економічна історія України і світу" знаходимо, що на початку ХХ ст. "монополістичні об'єднання в Україні, особливо великі, були тісно пов'язані з іноземним капіталом" [7].

Слід підкреслити, що загальна характеристика стану суднобудівної промисловості в Україні в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., подана у роботі П.Лященка, не втратила своєї актуальності сьогодні. Посилання на неї досить часто зустрічаються у сучасних працях з історії суднобудування [8], що доводить джерельну цінність другого тому роботи вченого в наш час. Визначені автором причини відставання суднобудування флоту Російської імперії визнаються сучасними істориками і об'єктивно відображають стан російської, української економіки на той період.

Наукова ґрунтовність названої праці, написаної на "великій кількості архівного матеріалу", стала своєрідним еталоном для наступних робіт дослідників історії народного господарства, промисловості, суднобудування. У той же час доцільно нагадати, що відзначена Сталінською премією першого ступеня у 1949 р. праця П.Лященка у 50-60-х рр. ХХ ст. була зразком марксистсько-ленінського формаційного підходу до історії розвитку народного господарства і ролі партії, робітничого класу, селянства.

У 50-60-х рр. ХХ ст. у працях українських радянських учених, які досліджували питання розвитку народного господарства кінця ХІХ - початку ХХ ст., історія суднобудування як самостійна галузь не виділялася. В праці О.Нестеренка [9] суднобудування України висвітлюється у контексті прискорених темпів створення військово-морського флоту, що підтримується значними урядовими замовленнями [10]. Серед найбільш активно працюючих підприємств "напередодні та під час Першої світової війни" О.Нестеренко називає суднобудівні заводи Миколаєва, Севастополя, Одеси [11].

Без сумніву, достоїнством названих праць автора є залучення широкого кола джерел з історії промисловості, у тому числі й архівних, що не публікувалися раніше, хоча джерельна основа з історії суднобудування не є великою.

Вимога висвітлювати всі економічні процеси з марксистсько-ленінських позицій класової боротьби, що панували в радянській історичній науці другої половини ХХ ст., вплинула на фактологічну основу монографічних праць українських дослідників з проблем народного господарства. В книзі Ф.Лося [12] всебічний документальний, статистичний матеріал, що несе цінну інформацію з розвитку капіталістичної промисловості й формування робітничого класу України, подається в контексті "революційної боротьби". Питання розвитку суднобудування України не стали сферою уваги дослідника. Архівний матеріал про робітників-суднобудівників Миколаєва використовується автором монографії для визначення місця страйкової боротьби пролетаріату на початку ХХ ст. Наведені Ф.Лосем загальні дані свідчать про високий рівень організаційної згуртованості робітників-суднобу- дівників, виваженості їх демократичних та економічних вимог. В цілому суднобудівна промисловість була складовою частиною загального економічного механізму і знаходилася на стадії подальшого удосконалення [13].

У марксистсько-ленінському контексті подається матеріал в книзі О.Парасунька [14]. Названа праця і за концепцією, і за змістом є схожою до проаналізованої вище монографії Ф.Лося. Як зазначалося в "Історіографії історії Української СРСР", "у монографії О.Парасунька ґрунтовно розглянуто розвиток важливих галузей промисловості України, стан і боротьба робітничого класу в 60-90-ті рр. ХІХ ст." [15]. На жаль, суднобудівна промисловість не стала сферою уваги дослідника. Автор монографії торкається проблем суднобудування в Україні в 60-90-ті рр. ХІХ ст. тільки в контексті стану та боротьби робітничого класу [16].

Цінний матеріал з історії промисловості міститься в праці І.Гуржія [17]. Суднобудування пов'язується автором із розвитком економіки, торговельним річковим та морським судноплавством. Збільшення суднобудівних сил в Україні, вважає І.Гуржій, було продиктовано необхідністю розширення економічних зв'язків, як внутрішніх, так і зовнішніх. Праця містить статистичні дані про суднобудування в Херсоні, Миколаєві, Києві. Підкреслюється, що "значним центром суднобудування на той час був Херсон. Якщо у 1861 р. тут збудовано 1 бриг і 9 інших суден, то у 1890 р. - вже 7 бригів, 15 шхун, 20 требак, 38 дерев'яних і 2 залізні баржі" [18].

Автор вважає, що розвиток суднобудування, водного транспорту "збільшував потреби на метал та особливо на кам'яне вугілля, що, у свою чергу, сприяло зростанню кам'яновугільної та металургійної промисловості" [19].

Морське торгівельне суднобудування України розглядається автором у контексті морських торгівельних перевезень. Наводяться дані, що "за 1881-1890 рр. у порти Європейської Росії в середньому щороку прибувало 6491 парове судно... З цієї кількості російських нарахувалось 499". Ґрунтуючись на статистичних даних, а також враховуючи, що "тоннажність вітчизняних суден була значно нижчою, ніж іноземних",

І.Гуржій робить узагальнюючий висновок, що "це обумовлювалося відсталістю суднобудівної промисловості" [20]. Відзначимо, хоча автор монографії не виділяє торгівельне суднобудування України із загальної системи промисловості Російської імперії, наведений доказ можна вважати досить обґрунтованим. Він знаходить відображення в спеціальних джерелах кінця ХІХ ст. [21].

Особливої уваги заслуговує монографія Л.Мельника [22], в якій проблема суднобудування кінця ХІХ - початку ХХ ст. пов'язується з технічним переворотом у судноплавстві. До наукового обігу вводиться матеріал, що робить можливим визначити місце та роль суднобудування в системі вітчизняної промисловості. Періодом становлення промислового суднобудування в Україні є 20-50-ті рр. ХІХ ст., що "є початковою стадією технічного перевороту в морському та річному судноплавстві. За цей час значно зросла кількість пароплавів і особливо їх тоннажність і