пошуку, співпереживав проблемам Національної Академії наук, Інституту і прагнув до утвердження України як соборної держави. Його діяльність сприяла зростанню загального престижу й авторитету вітчизняної науки не лише в Україні, але й за її межами. Напружену наукову і науково- організаційну роботу Іван Федорович суміщав із обов'язками державного діяча, зарекомендувавши себе вмілим та відповідальним керівником, послідовним патріотом та державником.
Свідченням цьому є створення і розгорнута плідна діяльність упродовж уже сімнадцяти років Інституту політичних та етнонаціональних досліджень [11], директором та ідейним натхненником якого, до трагічного 2005 року, був І.Ф. Курас (1939-2005) [12]. Фундаментальність наукових напрацювань дала можливість Інституту стати не лише науковим, але й координаційним центром етнологічних і політологічних досліджень в Україні.
Інститутом проводилось дослідження взаємодії етнічних і політичних, етнічних і регіональних, етнічних і конфесійних факторів, моделювались оптимальні технології управління відповідними сферами, здійснювалась експертиза законопроектів тощо. Завдяки вміло визначеним напрямкам роботи, Інститут продовжує успішно вивчати етнонаціональну специфіку, характер та особливості політичного процесу і політичної культури в минулому та сучасному житті України, релігійну ситуацію, взаємини різних конфесій. Робиться все це відповідно до традицій сучасної компаративістики, у порівнянні із загальносвітовими тенденціями і процесами. Інститут веде плідний діалог з представниками різних партій та рухів, різних конфесій, співпрацює з державними, міжнародними та громадськими організаціями і провідними науковими установами.
Багато в чому завдяки І.Ф. Курасу наукові дослідження Інституту тісно пов'язані з політичною практикою. У 1994 році Іван Федорович був призначений віце-прем'єр-міністром України. Близько трьох років у його віданні перебувала вся гуманітарна сфера держави.
Після смерті директора Постановою Президії НАН України від 14 грудня 2005 року Інституту політичних та етнонаціональних досліджень було присвоєно ім'я Івана Федоровича Кураса [13]. У 2006 році директором Інституту був обраний член-кореспондент НАН України, доктор політичних наук Ю.А. Левенець [14].
Значна увага науковців Інституту приділяється осмисленню українських пріоритетів у геополітичному просторі. Було досягнуто якісного нагромадження знань з питань історичної та ентнонаціональної детермінованості цих пріоритетів, їхніх впливів на світову геополітичну ситуацію, значення в контексті національної безпеки України.
Політологи Інституту досліджують політичну систему сучасної України у контексті трансформації політичних систем у країнах СНД, Балтії, Центральної та Східної Європи, проблеми політичного становлення України в сучасному геополітичному просторі. В Інституті функціонує відділ єврейської історії та культури, а також відділ етноісторичних досліджень, зусилля якого зосереджені на вивченні генеалогії української ідеї, досвіду творення української держави на різних етапах історії, боротьби за українську соборність, розвитку суспільно політичної думки [15].
Прогресивними є дослідження проблем регіоналізму, толерантності і консолідації народу України, природи і шляхів розв'язання латентних міжетнічних конфліктів, етнополітичних і культурологічних аспектів націо- та державотворення, вивчення світового досвіду державного регулювання міжетнічних відносин, моделювання та прогнозування етнополітичних процесів і пошуків на цій основі шляхів формування української політичної нації та громадянського суспільства [16]. Інститут тісно співпрацює з переважною більшістю громадських організацій і культурних товариств національних меншин, які проживають в Україні
Частину результатів досліджень Інституту втілено у збірниках «Наукових записок» Інституту [17] та численних колективних працях співробітників Інституту, в тому числі і дослідженнях І.Ф. Кураса [18].
З 2000 року Інститутом, під безпосереднім керівництвом його директора І.Ф. Кураса та провідного наукового співробітника кандидата історичних наук М.Є Горлова, здійснюється проект «Діалог», в рамках якого у журналі з аналогічною назвою були висвітлені двосторонні зв'язки України з іншими державами. Побачили світ випуски «Діалогу», присвячені історії і сьогоденню відносин України з Німеччиною, Францією та Росією [19]. Випуск подібного журналу став одним із найбільш знакових кроків на шляху українсько-російської двосторонньої наукового співпраці. На сторінках часопису знаходимо аналітичні матеріали авторства високопосадовців та визнаних науковців обох країн. Це, зокрема, інтерв'ю з Надзвичайним та Повноважним Послом Російської Федерації, Президентом РФ з розвитку торгово-економічних відносин з Україною Віктором Черномирдіним, ряд авторських статей міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, міністра закордонних справ Російської Федерації Ігоря Іванова, віце- прем'єр-міністра України Володимира Семиноженка, Президента Національної Академії наук України Бориса Патона, Президента Російської Академії наук Юрія Осипова, віце-президента НАН України, народного депутата України Івана Кураса та інших високоповажних осіб.
Підготовка та видання журналу ознаменувало собою не лише констатацію авторами-учасниками набутків міждержавної співпраці, але й дало змогу на основі аналітичних публікацій підсумувати стан розробки проектів співробітництва держав, поставило на порядок денний перспективи втілення нових проектів взаємовигідних стосунків і, що найголовніше, зміцнило прагнення сторін до конструктивного міждержавного діалогу.
Україна та Росія перебувають у складних процесах суспільних трансформацій та національно- державної розбудови. Обидва суспільства і їхні еліти кожна по-своєму у власних національно- державних програмах намагаються розв'язувати проблеми формування нових модерних націй у контексті співіснування та накладання різних - радянських, пострадянських, національних, громадянських, культурних, мовних, конфесійних та інших ідентичностей.
Завданням країн, в такому плані, на думку І.Ф. Кураса, повинно стати формування інноваційної' моделі розвитку, в якій головним джерелом довгострокового економічного розвитку стануть наукові надбання та їх технологічне застосування [20]. В цьому напрямку між Україною та Росією зроблено чимало позитивних зрушень. У двосторонньому науковому співробітництві вчених-гуманітаріїв НАН України та РАН в останні роки слід особливо відзначити активність економістів. Зокрема, було проведено три засідання «круглого столу» щодо перспектив дальшого розвитку економічних зв'язків Білорусі, Росії і України та щодо економічної