Слід відзначити важливий внесок у виучення поставленої проблеми Г. Касьянова. Як зазначає дослідник, зміни, які розпочалися в суспільстві після ХХ з'їзду, збіглися в часі з формуванням нового покоління інтелігенції. Процес становлення його інтелектуального і творчого обличчя припав саме на другу половину 50-х - початок 60-х років, тобто на період найбільшої свободи, найменшої заангажованості в рамках радянської системи. Свідомість цього покоління в меншій мірі була отруєна радянським ідеологічним монотеїзмом, генетичним страхом попередників. Можливо, найзнаменнішою подією «відлиги» стало народження цілого покоління інтелігенції, яке уособлювало суспільне явище, течію, духовний феномен, - шістдесятників [14].

Доречно згадати наукову спадщину І. Рибалки, зокрема працю «Така наша доля: сторінки життя мого покоління», в якій автор торкається питання діяльності української інтелігенції після ХХ з' їзду КПРС. Дослідник, будучи задіяний на той час у науковій сфері (робота в Харківському державному університеті), обізнаний із тогочасним станом історичної науки. Тому він більш докладно зупиняється на діяльності науковців-істориків в умовах розгортання процесу «десталінізації» [15]. Також І. Рибалка показує участь інтелігенції в русі «шістдесятників» та зазначає, що партійно- державна верхівка СРСР, перелякана зростанням політичної активності мас, продовжувала боротьбу з інакомисленням, проти «антирадянської пропаганди й агітації» шляхом репресій, арештів і відправки в табори ГУЛАГу учасників визвольних змагань, а також посиленням утисків, контролю за працею науковців і творчих працівників [16].

Історики Ю.З. Данилюк та О.Г. Бажан висвітлюють роль української інтелігенції в опозиційному русі України другої половини 50-х- 60-х рр. ХХ ст. Вони вважають, що саме українська інтелігенція однією з перших висловила своє невдоволення. «Каменем спотикання» її з владними структурами стали рецидиви того недалекого минулого, засудженого М.С. Хрущовим з трибуни ХХ з'їзду КПРС [17].

Цілком очевидно, на думку дослідників, що критика культу особи Сталіна органічно пов' я- зувалась українською інтелігенцією з подоланням тих негативних і невластивих явищ, які десятиріччями визрівали в національній політиці, призводили до руйнування духовної інфраструктури української нації, забуття мови, історії та традицій великого і талановитого народу. Справедливо відзначають історики, що свідома українська інтелігенція в силу притаманних їй соціальних функцій виступала хранителем національного генофонду, багатовікових традицій великого і талановитого народу [18].

Піднесення культурницької діяльності української інтелігенції спостерігається вже у другій половині 1950-х рр. Ця діяльність, як стверджують дослідники, супроводжувалась народженням цілого ряду об'єднань, гуртків, літературно- мистецьких формувань в різних регіонах республіки. Ініціатором їх створення ставала здебільшого літературно-мистецька молодь, чия свідомість була найбільш сприятливою до нових демократичних процесів, покликаних до життя курсом десталінізації радянського суспільства [19].

Дослідник дисидентського руху Б. Захаров, як і більшість істориків, вбачає в українській інтелігенції основу руху «шістдесятників», в заслугу якого ставить боротьбу з русифікацією та відродження національної культури, а в результаті - заснування перших осередків громадянського суспільства й визначення подальшого розвитку руху опору в Україні [20].

Слід підкреслити важливий внесок В.М. Литвина у виучення поставленої проблеми, який пов'язує діяльність української інтелігенції в основному з рухом «шістдесятників» та дисидентським рухом. Ще в серпні 1962 р., зазначає дослідник, на пленумі ЦК Компартії України, присвяченому питанням ідеологічної роботи, були атаковані молоді українські письменники - І. Драч, М. Вінграновський, Л. Костенко та ін. Їх критикували за новаторські пошуки, звинувачували у формалізмі, картали за відхід від класової лінії [21].

Певним чином досліджуваної нами проблеми торкається М. Попович у праці «Червоне століття». Автор робить спробу показати становище української інтелігенції на прикладі представників художньої літератури. Відмітимо думку автора книги про те, що середовищем, в якому найповніше відображалися всі опозиційні умонастрої, стала художня література, а центром духовної опозиції режиму - очолюваний Олександром Твардовським журнал «Новый мир». Дискусії та інтриги в письменницькому середовищі стали в ці роки формою, що імітувала серйозне політичне протиборство. 1960-1964 роки були роками гострої і безкомпромісної боротьби «Нового мира» на чолі з О. Твардовським проти кон' юнктурної псевдолітератури, що водночас була стражем «соціалістичного реалізму» і «комуністичної партійності» [22].

Певну інформацію про становище української інтелігенції в середині 50-х - на початку 60-х рр. ХХ ст. можна знайти у ґрунтовній праці з історіографії В.П. Коцур та А.П. Коцур [23]. Автори прослідковують вплив ХХ з'їзду КПРС на українську інтелігенцію.

Питання становища української інтелігенції розкривається в публікаціях вітчизняних істориків. Зокрема, дана проблема постала в центрі дискусії наукового семінару, присвяченого 100-річчю від дня народження М.С. Хрущова.

Так, Л.А. Шевченко переконана: «найбільш суттєвим явищем, що характеризує культурну ситуацію періоду «відлиги», стало зародження на хвилі демократизації національно-культурного руху, що мав і політичне кредо. Його яскравим виразником стало «шістдесятництво» - нова хвиля в художній творчості, в інтелектуальних процесах суспільства [24]. Дослідниця висвітлює питання ставлення М. Хрущова до інтелігенції, ідеологічний тиск на яку після республіканської наради 8 квітня 1963 р. посилився.

Подібну думку знаходимо у статті В. Зарець- кого, який вважає, що одним із важливих шляхів національного піднесення є культурно-просвітницька діяльність української інтелігенції. Саме цей процес спостерігається у другій половині 1950-х рр., коли народжується ряд об'єднань, гуртків, літературно-мистецьких формувань у різних регіонах республіки. Характерно, що саме творча молодь склала основу руху шістдесятників.

Яскравим і своєрідним явищем зазначеного періоду стало створення клубів творчої молоді. Один із перших таких клубів - «Сучасник» - виник у