УДК 930Сінкевич Є.Г.

ДО ПРОБЛЕМИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ АВТОНОМІЇ: ВІТЧИЗНЯНИЙ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

Автор здійснив спробу проаналізувати історичне коріння університетської автономії, а також дав оцінку досягнень з цього питання в Україні і Європейських країнах. Звернено увагу на значення Болонської угоди для розвитку самоврядування вузів і напрацювання загальних підходів при підготовці кадрів вищої кваліфікації.

Ключові слова: університетська автономія, Болонська угода, самоврядування вузів, Україна, Європейські країни, кадри вищої кваліфікації.

Автор предпринял попытку проанализировать исторические корни университетской автономии, а также дал оценку достижений в этом вопросе Украины и Европейских стран. Обращено внимание на значение Болонского соглашения для развития самоуправления вузов и выработки общих подходов при подготовке кадров высшей квалификации.

Ключевые слова: университетская автономия, Болонское соглашение, самоуправление вузов, Украина, Европейские страны, кадры высшей квалификации.

The author made an attempt to analyse historical roots of university autonomy and gave estimation of Ukraine and European countries achievements in this question. The attention is paid to the significance of Bologna treaty for university self-government development and producing common approaches in professional training for heightening qualification.

Key words: a university autonomy, Bologna treaty, self-management of high schools, Ukraine, the European countries, the staff of the top skills.Вищі навчальні заклади і, зокрема, університети Західної та Центральної Європи мають давню історію. Університети Болоньї, Сорбони, Кембриджа, Лейпцигу, Карловий, Ягеллонський та інші сформували тяглу традицію автономного буття вузів. Паростками української вищої школи були Острозька та Києво-Могилянська академії. Львівський, Чернівецький, Харківський, Київський та Новоросійський університети хоч і були започатковані на українських теренах, але слугували інтересам панівних націй. Характерно, що професорсько- викладацький склад цих навчальних закладів на перших порах формувався переважно з числа запрошених фахівців із інших європейських країн. Окрім фахових знань, вони приносили із собою традиції власних вищих шкіл, в тому числі й засади університетської автономії. Зокрема, у ХІХ столітті на університети підросійської України [1], як і, зрештою, на теренах Австро- Угорщини, значний вплив справляли традиції та наукові візії університетів Німеччини [2].

Звичайно, владні інституції достатньо стримано ставилися до лібералізації університетського життя - університетська автономія викристалізовувалася поступово, поетапно. Держава намагалася утримувати у власних руках важелі впливу на підготовку фахівців вищої кваліфікації - мовне питання, політична благонадійність тощо. Так, тільки у 1869 році, Ягеллонський університет, а в 1875 році Львівський університет отримали право на викладання польською мовою. Українська ж спільнота, змушена була вести затяжну боротьбу за право навчатися у Львівському університеті рідною мовою. На Право- та Лівобережній Україні майбутній студент, вступаючи до університету (ця норма стосувалася всіх університетів Російської імперії), у заяві змушений був брати на себе зобов'язання не брати участі у різноманітних формах політичної діяльності [3]. Зачасти студенти та професура не дотримувалися взятих перед владою зобов'язань і брали участь у різноманітних формах протестів та революційних подіях [4]. У таких випадках влада вдавалася до непопулярних кроків. Відповідно, якщо за царювання Олександра I, у 1804 році, перший загальний університетський статут ввів автономію університетів, то за Миколи I, в 1835 році, університетська автономія була ліквідована (зокрема, був скасований університетський суд). Управління університетами перейшло до попечителів учбових округів [5]. У ході реформ 1860-1870-х років, зокрема в 1863 році, автономія університетів була поновлена. В період реалізації програми контр-реформ 1880-х років, у 1884 році автономія знову скасована. На початку революції 1905-1907 років, у 1905 році автономію університетів поновлено, але в 1907 році її було максимально урізано. Такою залишалося становище університетів до лютого 1917 року. Тимчасовий уряд здійснив кроки щодо відновлення широкої автономії вищих навчальних закладів. У радянський час університети, до середини 1930-х років, не функціонували взагалі, а автономія вузів як пережиток буржуазного минулого ціликом і повністю скасована. Після відновлення університетської системи підготовки фахівців радянська влада невпинно контролювала їх діяльність. Разом із тим, підпорядкування мінвузу, порівняно краще фінансування, більш ретельний добір фахівців вищої кваліфікації, розвинута матеріально-технічна і видавнича база, робили університети флагманами наукових пошуків і дидактичної роботи.

Розвал СРСР та економічна криза обумовили перепідпорядкування університетів міносвіти. Поруч із вже існуючими Київським, Львівським, Харківським, Одеським, Донецьким, Чернівецьким, Сімферопольським, Ужгородським, Дніпропетровським, Запорізьким університетами виникли нові. Значно розширилася чисельність університетів за рахунок «новонавернених» - колишніх інститутів. Чисельний приріст не завжди супроводжувався якісними перетвореннями. Ажіотаж зі зміною статусу обумовив виникнення нової моделі - національні університети. Бурхливі організаційні зміни, відсутність або обмеженість фінансування з боку держави, корупційні процеси у суспільстві та вузівському середовищі, обумовили набуття багатьма університетами автономного статусу «де факто», хай і зачасти в спотвореній формі. Адже профільне міністерство на певному етапі майже втратило контроль за внутрішнім життям вузів (підготовкою кадрів вищої кваліфікації, відповідністю навчальних планів державним стандартам, дотриманням процедури при обранні доцентів та професорів тощо).

Із запровадженням університетської автономії тісно пов'язане питання взаємного визнання дипломів. Адже процес об'єднання Європи, його поширення на Схід супроводжується формуванням спільного освітнього і наукового простору, та розробкою єдиних критеріїв і стандартів у цій сфері в масштабах всього континенту. Цей процес отримав назву Болонського і включає дві складові: формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документу, що отримав назву Великої хартії