культурно-освітніх установ, в розвитку їх мережі.

Загалом же культосвітні організації, народжуючись і розв'язуючи завдання організаційного плану, не могли залишатися осторонь все наростаючого класового протистояння. Вони, особливо з початку 1917 року, перетворювались у головну зброю в боротьбі за вплив на народні маси. Це стало наслідком грандіозного перетворення всієї галузі культури в арену загостреного політичного двобою.

Період національного відродження, що охопив в 1920-і роки більшість ділянок громадського і культурного життя в Україні, був наслідком існування української держави у 1917-1919 рр. Як відомо, боротьба українського народу за волю, державність і національні права закінчилася поразкою. Україна втратила незалежність. Але поряд із втратами революція і громадянська війна принесли українцям і здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та культури виявлялося більше поваги й визнання. Відродження нації дало потужний імпульс розвитку українського суспільного життя, культури, науки, освіти. Динаміка процесу була настільки сильною, що він розвивався і після поразки національно-демократичної революції в Україні. Таким чином, слід визнати пропагандистське положення відносно культурного розквіту Радянської України в середині 1920-х років, яке нібито стало результатом планомірної політики партії, як таке, що не відповідає дійсності.

У міру зміцнення радянського ладу назрівала необхідність створення єдиної системи постійно діючих установ культури, які б день у день провадили роботу по політичній освіті та задоволенню всіх духовних потреб населення. Такі організації створювалися здебільшого за ініціативою самих народних мас, які (і в цьому полягала своєрідність описаного становища) наполегливо добивалися відкриття культурно-освітніх установ власними силами і на власні кошти.

Звичайно ж не вистачало приміщень, матеріальних засобів, а головне не було достатньої кількості підготовлених людей. Завдання полягало в тому, щоб якомога більшу частину інтелігенції залучити до роботи в культосвітніх організаціях.

Щодо клубів по містах, то питання про приміщення вирішувалось порівняно легко. Багато будинків буржуазії, купецтва та царських чиновників за рішенням місцевих органів влади конфіскувались, і в них влаштовувались клуби. Складніше було на селі. Тут приміщення для шкіл і культурно-освітніх установ потрібні були майже всюди. Будинки поміщиків збереглися не в кожному селі, багато з них виявилися знищеними або дуже пошкодженими під час громадянської війни. Ще з весни 1919 року по селах півдня України почала проводитись енергійна робота по ремонту та пристосуванню поміщицьких, купецьких і частково реквізованих куркульських будинків під школи, бібліотеки та хати-читальні.

Як би це не здавалося дивним, але фактом було те, що незважаючи на громадянську війну, цілковитий хаос, всеохоплюючу анархію і розруху, по багатьох волостях і селах приймалися рішення про будівництво нових приміщень культурно-освітнього призначення і проведення відповідної діяльності. Так, наприклад, волосний з 'їзд Рад Федварської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії, що відбувся у квітні 1919 року, ухвалив побудувати для громадсько-культурного призначення будинок, у якому повинні влаштовуватися спектаклі, кіносеанси тощо [12].

З пояснюючої записки до кошторису витрат Братського волосного відділу народної освіти на півріччя з 1 червня 1919 по 1 січня 1920 року дізнаємося про те, що хати-читальні планується організувати в кожному шкільному районі. Вони стануть основою народних будинків першого ступеня, які повинні бути утворені згідно постанови всеросійського з'їзду з позашкільної освіти у кожному шкільному районі. Згідно зі статтею 17 цього кошторису утримання одної хати-читальні повинно було скласти 1000 карбованців на місяць, а загалом за вказаний термін витратна частина по хатах-читальнях становила 108000 крб. В документі також мова йшла і про інші культурно-освітні установи, а саме - народний театр (ст.13), народні клуби для дорослих і клуби для підлітків (ст. 18) тощо [13].

З великим ентузіазмом (судячи з протоколів засідань правління) проводилася робота культурно-освітнього товариства Новоекономічної копальні Гришинського району Донбасу, до складу якої входили бібліотека з читальнею для робітників, а також драматична, музична, лекційна і спортивна секції. Зокрема, спортивна секція, до якої могли записатися і підлітки, внесла пропозицію про створення гімнастичного містечка. Силами драматичної секції ставилися п'єси «Батраки», «Тещу выкуривают», «Вторая молодость», а на пасхальні свята - український водевіль в 2-х діях під назвою «Два глухих».

27 серпня 1919 року культурно-освітнє товариство прийняло рішення про постанову спектаклю «Поцелуй Иуды» для того, щоб зібрані кошти направити у дитячий притулок. З правлінням Благодійного комітету було погоджено дату проведення цього театрального дійства.

Не останню роль в діяльності названого товариства відігравала така форма культурницької роботи як демонстрація кінокартин, зокрема, «Белый ужас», «Крылья», «Шакалы власти», «Сын страны, где царство мрака» та інші. Від показу фільмів 20 і 21 липня було відраховано 75 % з чистого прибутку на користь сиріт копальні.

2 квітня 1919 року культосвітнє товариство обрало із своїх рядів одного члена для роботи у відділі народної освіти Новоекономічної копальні. Функціонували дві школи: крою та шитва і малювання, причому всі бажаючі могли безкоштовно відвідувати уроки з малювання [14].

Товариство жило згідно зі статутом, який майже 4 місяці (з липня по жовтень) не затверджувався відповідними властями. В зв'язку з цим правління товариства взяло на себе ініціативу засновників з метою підписання статуту і надсилання його до Катеринославського окружного суду для реєстрації. Було вирішено в